Адвокат Алла Кононенко

Адвокат Алла Кононенко Юридичні послуги

12/02/2025

🔥Постанова КЦС ВС від 31.01.2025 № 699/687/23 (61-8671св24):
📎https://zakononline.com.ua/court-decisions/show/124833839
👨‍⚖️Суддя-доповідач: Шипович В. В.
✅За порушення трудових прав працівника при одному звільненні неможливо одночасно застосувати стягнення середнього заробітку як за ст. 117 КЗпП України, так і за ст. 235 цього Кодексу, тобто подвійне стягнення середнього заробітку, оскільки це буде неспівмірно з правами працюючого працівника, який отримує одну заробітну плату. У правилах ст.ст. 117, 235 КЗпП України йдеться про відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час одного й того ж прогулу працівника задля компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування, тому застосовуються правила тієї норми, яка регулює більш тривале порушення трудових прав позивача

✔️40. Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
41. Відповідно до статті 139 КЗпП України працівники зобов`язані працювати чесно, сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержуватися трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено договір.
42. Порушенням трудової дисципліни є невиконання чи неналежне виконання з вини працівника покладених на нього трудових обов`язків.
43. Відповідно до частини першої статті 147 КЗпП України за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення догана або звільнення.
44. Згідно зі статтею 148 КЗпП України дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці. Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.
45. До застосування дисциплінарного стягнення роботодавець повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення (частини перша-друга статті 149 КЗпП України).
46. Трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані роботодавцем у випадках прогулу (у тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин (пункт 4 частини першої статті 40 КЗпП України).
47. Прогул - це відсутність працівника на роботі без поважних причин більше трьох годин (безперервно чи загалом). Для звільнення працівника на такій підставі власник або уповноважений ним орган повинен мати докази, що підтверджують відсутність працівника на робочому місці більше трьох годин упродовж робочого дня.
48. Прогул - це відсутність працівника на роботі без поважних причин більше трьох годин (безперервно чи загалом). Для звільнення працівника на такій підставі власник або уповноважений ним орган повинен мати докази, що підтверджують відсутність працівника на робочому місці більше трьох годин упродовж робочого дня.
49. При розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин.
50. Звільнення на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України є видом дисциплінарного стягнення за порушення трудової дисципліни (пункт
2 частини першої статті 147 КЗпП України). Крім встановлення самого факту відсутності працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня, визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи є з`ясування поважності причини його відсутності.
51. Поважними визнаються такі причини, які виключають вину працівника. До поважних причин відсутності на робочому місці слід відносити такі обставини, як: стихійні лиха, хвороба працівника або членів його сім`ї, нерегулярна робота транспорту, участь працівника в порятунку людей або майна, відмова від незаконного переведення та невихід у зв`язку з цим на нову роботу.
52. Не вважаються прогулом відсутність працівника не на підприємстві, а на робочому місці; відмова від незаконного переведення; відмова від роботи, протипоказаної за станом здоров`я, не обумовленої трудовим договором або в умовах, небезпечних для життя і здоров`я; невихід на роботу після закінчення строку попередження при розірвання трудового договору з ініціативи працівника.
53. У постанові Верховного Суду від 11 березня 2020 року у справі
№ 459/2618/17 вказано, що: «визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України є з`ясування поважності причин його відсутності на роботі. Вичерпного переліку поважних причин відсутності на роботі у трудовому законодавстві України не існує, тому в кожному окремому випадку оцінка поважності причини відсутності на роботі дається виходячи з конкретних обставин.
54. Відповідно до усталеної судової практики причину відсутності працівника на роботі можна вважати поважною, якщо явці на роботу перешкоджали істотні обставини, які не можуть бути усунуті самим працівником, зокрема: пожежа, повінь (інші стихійні лиха); аварії або простій на транспорті; виконання громадянського обов`язку (надання допомоги особам, потерпілим від нещасного випадку, порятунок державного або приватного майна при пожежі, стихійному лиху); догляд за захворілим зненацька членом родини; відсутність на роботі з дозволу безпосереднього керівника; відсутність за станом здоров`я. Вирішуючи питання про поважність причин відсутності на роботі працівника, звільненого за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати всі надані сторонами докази».
55. Отже, визначальним для вирішення питання законності звільнення з роботи за прогул є не тільки встановлення самого факту відсутності працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня, а й встановлення поважності причин відсутності.
56. Пояснення порушника трудової дисципліни є однією з важливих форм гарантій, наданих порушнику для захисту своїх законних прав та інтересів, направлених проти безпідставного застосування стягнення. Разом з тим правова оцінка дисциплінарного проступку проводиться на підставі з`ясування усіх обставин його вчинення, у тому числі з урахуванням письмового пояснення працівника. Невиконання власником або уповноваженим ним органом обов`язку зажадати письмове пояснення від працівника та неодержання такого пояснення не є підставою для скасування дисциплінарного стягнення, якщо факт порушення трудової дисципліни підтверджений наданими суду доказами.
57. Подібний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 26 липня 2021 року у справі № 643/10816/17.
58. Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
59. Наказом ТОВ «Трансджейнт 8» від 15 червня 2023 року № 42-к звільнено ОСОБА_1 із займаної посади з 15 червня 2023 року за прогул без поважних причин на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України.
60. Вважаючи своє звільнення незаконним, ОСОБА_1 звернулась до суду з цим позовом, в якому вказувала, що 17 квітня 2023 року вона подала відповідачу заяву про звільнення за власним бажанням, а тому мала бути звільнена на підставі статті 38 КЗпП України з 01 травня 2023 року.
61. За встановленими апеляційним судом обставинами відповідач отримав вказану заяву ОСОБА_5 про звільнення 15 травня 2023 року.
62. Відповідно до частин першої, другої статті 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник. Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.
63. Апеляційний суд встановив, що відповідно до пункту 9.1. укладеного сторонами трудового договору від 01 січня 2023 року № 5-к у разі, якщо працівник має намір звільнитися із займаної посади з підстав, передбачених статтею 38 КЗпП України, він зобов`язаний попередити про це роботодавця за один місяць до бажаної дати звільнення. У такому випадку працівник відпрацьовує один місяць зі збереженням заробітної плати, після цього має право на розрахунок з ним відповідно до статей 47, 116 КЗпП України.
64. При цьому у листі від 06 червня 2023 року на адресу ОСОБА_1 , роботодавець звертав увагу на специфіку виконуваної позивачкою роботи на посаді головного ветеринарного лікаря, а саме, що ОСОБА_1 є матеріально відповідальною особою за епідеміологічний стан поголів`я свинокомплексу та документацію, що пов`язана із його розведенням, утриманням та лікуванням (щепленням).
65. Починаючи з 01 травня 2023 року, позивачка припинила вихід на роботу, про що відповідач складав відповідні акти до 15 червня 2023 року.
66. В ході розгляду справи сама ОСОБА_1 не заперечувала свою відсутність на роботі з 01 травня по 15 червня 2023 року, однак пов`язувала це не з прогулом, а із поданою заявою про звільнення за власним бажанням.
67. За таких обставин, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що ОСОБА_1 , виявивши намір припинити трудові відносини із товариством, допустила порушення умов укладеного трудового договору та трудової дисципліни і обґрунтовано була звільнена відповідачем за прогул відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України.
68. Верховний Суд також погоджується з висновком апеляційного суду про те, що сам по собі факт не відібрання письмових пояснень у позивачки за умови обізнаності роботодавця про причини її відсутності на роботі не свідчить про незаконність наказу від 15 червня 2023 року № 42-к.
69. Обчислення місячного строку для застосування дисциплінарного стягнення здійснюється з дня виявлення не лише факту (події), а саме проступку. Виявлення проступку означає не лише виявлення факту (події), а й визначення працівника, що порушив трудові обов`язки, характеру порушення, шкідливих наслідків правопорушення, причинного зв`язку між правопорушенням і шкідливими наслідками, вини працівника. Як правило, місячний строк обчислюється з дня закінчення службового розслідування, проведення перевірки тощо. Водночас роботодавець наділений правом застосувати дисциплінарне стягнення до працівника не пізніше шести місяців з дня вчинення проступку (див. постанови Верховного Суду від 20 червня
2018 року у справі № 516/268/15-ц та від 11 вересня 2020 року у справі
№ 638/14690/18-ц).
70. Застосувавши 15 червня 2023 року до позивачки дисциплінарне стягнення у виді звільнення, відповідач не порушив строків застосування дисциплінарного стягнення щодо наслідків відсутності ОСОБА_1 на роботі за період, який не перевищує шість місяців до винесення оскарженого наказу, а тому аргументи касаційної скарги щодо порушення відповідачем частини першої статті 148 КЗпП України є безпідставними.
71. Апеляційний суд встановив, що прогул позивачки мав характер триваючого порушення трудової дисципліни, а тому відповідач правильно застосував норми трудового законодавства щодо строку застосування дисциплінарного стягнення.
72. Зазначені висновки суду узгоджуються з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 03 березня 2021 року у справі
№ 813/1475/17 та від 05 червня 2024 року у справі № 759/25296/21 щодо визначення строку застосування дисциплінарного стягнення при триваючому правопорушенні.
73. Встановивши, що відповідач як роботодавець своєчасно не здійснив із працівником розрахунку при звільненні, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність стягнення із відповідача відповідно до статті 117 КЗпП України середнього заробітку за час затримки розрахунку з виплати компенсації за невикористану відпустку.
74. Колегія суддів Верховного Суду погоджується з таким висновком апеляційного суду, з огляду на таке.
75. Згідно з частиною першою статті 47 КЗпП України (у редакції, чинній на день звільнення позивачки) роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
76. При звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати (частина перша статті 116 КЗпП України).
77. Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
78. У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року у справі №682/3060/16-ц міститься висновок про те, що звернення працівника, який у день звільнення не працював, до суду з позовом про стягнення сум, які належать йому до виплати від підприємства, установи, організації станом на день звільнення, а також середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, слід вважати пред`явленням вимоги про розрахунок, яка передбачена статтею 116 КЗпП України (якщо така вимога раніше не пред`являлась). У такому випадку відповідальність роботодавця на підставі статті 117 КЗпП України настає після звернення звільненого працівника до суду та невиплати після пред`явлення вимоги роботодавцем всіх сум, які йому належать. Час затримки розрахунку при звільненні позивача починається з моменту коли відповідачеві стало відомо про вимогу позивача: отримання відповідачем копії позовної заяви або проведення судом судового засідання (за відсутності відомостей про дату отримання копії позовної заяви) до фактичної виплати заробітної плати.
79. Апеляційний суд встановив, що ОСОБА_1 у день звільнення не працювала, докази її звернення до відповідача з вимогою про сплату всіх належних сум до подання позовної заяви матеріали справи не містять, правильно обчислив середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні із 26 липня по 28 вересня 2023 року, що узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року у справі №682/3060/16-ц.
80. Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 18 січня 2017 року у справі № 6-2912цс16, за порушення трудових прав працівника при одному звільненні неможливо одночасно застосувати стягнення середнього заробітку як за статтею 117 КЗпП України, так і за статтею 235 цього Кодексу, тобто подвійне стягнення середнього заробітку, оскільки це буде неспівмірно з правами працюючого працівника, який отримує одну заробітну плату. У правилах статей 117, 235 КЗпП України йдеться про відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час одного й того ж прогулу працівника задля компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування, тому застосовуються правила тієї норми, яка регулює більш тривале порушення трудових прав позивача.
81. Вказана правова позиція спростовує відповідні доводи, викладені в касаційній скарзі.
82. З урахуванням обставин, встановлених у розглядуваній справі, висновки апеляційного суду по суті вирішення спору не суперечать висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду від 04 листопада 2020 року у справі № 812/390/16, на яку заявниця посилалася у касаційній скарзі.
83. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (зокрема рішення у справі «Пономарьов проти України») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.
84. Доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, значною мірою зводяться до незгоди зі встановленими судами обставинами та переоцінкою доказів, в той час як встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі
№ 373/2054/16-ц).
85. Постанова апеляційного суду є достатньо вмотивованою та містять висновки суду щодо питань, які мають значення для вирішення справи.
86. Оскільки апеляційним судом обґрунтовано скасовано рішення
Корсунь-Шевченківського районного суду Черкаської області від 21 травня 2024 року, повторне скасування цього рішення ще й Верховним Судом не вимагається.
87. В межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховним Судом не встановлено підстав для висновку, що апеляційний суд ухвалив оскаржене судове рішення із неправильним застосуванням норм матеріального права або із порушенням норм процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови апеляційного суду - без змін.

#судовапрактика #трудовіспори #прогул #ст117КЗпП #ст235КЗпП

🤗Канал ЦДСП у "Telegram": https://t.me/cdoslidzennasp

27/11/2024

🔥Постанова КЦС ВС від 14.11.2024 № 727/1140/21 (61-14646св23):
📎https://zakononline.com.ua/court-decisions/show/123081836
👨‍⚖️Суддя-доповідач: Петров Є. В.
✅Перебування сторін у зареєстрованому шлюбі на час виникнення правовідносин щодо позики само по собі не є безумовною підставою для покладення на іншого з подружжя, який не був позичальником за договором позики, у солідарному порядку обов`язків, визначених договором позики щодо повернення суми боргу, оскільки за таких умов підлягає доведенню укладення договору в інтересах сім`ї та використання отриманих у позику коштів в інтересах сім`ї

✔️Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Відповідно до норм статей 12, 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У справі, яка переглядається Верховним Судом, спір стосується поділу спільного майна подружжя, а саме гаража № НОМЕР_1 та коштів у сумі 5 000,00 фунтів стерлінгів, отриманих позивачем у позику.
Положеннями статті 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до частин першої, другої статті 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними у період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Відповідні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 24 травня 2017 року в справі № 6-843цс17, Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року в справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
Відповідно до частини першої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до частини першої статті 370 ЦК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Згідно з частиною третьою статті 370 ЦК України виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу.
Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою (абзаци перший і другий частини другої статті 364 ЦК України).
Відповідно до частини другої статті 183 ЦК України неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення.
Відповідно до частин першої, другої, четвертої, п`ятої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема, на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
Положення частини п`ятої статті 71 СК України не вимагають обов`язкового внесення на депозитний рахунок грошової компенсації у справах за спорами, в яких про припинення своєї частки у спільному майні і отримання компенсації на свою користь заявляє позивач.
Подібні за змістом висновки викладені Верховним Судом у постанові від 03 лютого 2020 року в справі № 235/5146/16 (провадження № 61-37616св18).
З огляду на зазначені норми матеріального права, за загальним правилом, поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).
Судам, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільного нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна.
До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб.
Якщо під час вирішення спору про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.
Щодо поділу спірного гаража № НОМЕР_1 та стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошової компенсації вартості 1/2 частки цього майна
В обґрунтування позовних вимог про визнання гаража № НОМЕР_1 об`єктом спільної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошової компенсації вартості 1/2 його частки, позивач зазначав, що ОСОБА_2 30 червня 2020 року набула право власності на гараж та 07 грудня 2020 року без його згоди здійснила його продаж.
На підтвердження позовних вимог позивач надав:
- заяву від 30 червня 2020 року, подану ОСОБА_2 голові Товариства по експлуатації індивідуальних гаражів № 12 м. Чернівці, про прийняття її в члени товариства у зв`язку з придбанням гаража № НОМЕР_1 ;
- заяву ОСОБА_2 від 07 грудня 2020 року, подану голові Товариства по експлуатації індивідуальних гаражів № 12 м. Чернівці, про виключення її з членів товариства, у зв`язку з передачею гаража № НОМЕР_1 ОСОБА_6 .
Відповідно до частини першої статті 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуг, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.
За змістом частини першої статті 179 ЦК України річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки.
Відповідно до частин першої та другої статті 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.
Відповідно до висновку оціночно-будівельної експертизи судового експерта Юзвенко Р. М. від 19 травня 2021 року № 97 будівля гаражу № НОМЕР_1 , який знаходиться на АДРЕСА_2 в Товаристві по експлуатації індивідуальних гаражів № НОМЕР_2 м. Чернівці, містить конструктивні елементи фундамент бетонний стрічковий, стіни цегляні.
Отже, спірний гараж є нерухомим об`єктом.
За змістом частини першої статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
Відповідно до частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).
Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.
Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Відповідно до частини четвертої статті 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.
Відповідно до статті 2 Закону України «Про кооперацію» визначено, що обслуговуючий кооператив - кооператив, який утворюється шляхом об`єднання фізичних та/або юридичних осіб для надання послуг переважно членам кооперативу, а також іншим особам з метою провадження їх господарської діяльності.
На підставі частин першої та другої статті 19-1 Закону України «Про кооперацію» член житлово-будівельного, дачно-будівельного, гаражно-будівельного, житлового, дачного, гаражного чи іншого відповідного кооперативу має право володіння, користування, а за згодою кооперативу - і розпоряджання квартирою, дачею, гаражем, іншою будівлею, спорудою або приміщенням кооперативу, якщо він не викупив це майно.
У разі викупу квартири, дачі, гаража, іншої будівлі, споруди або приміщення член житлово-будівельного, дачно-будівельного, гаражно-будівельного, житлового, дачного, гаражного кооперативу чи іншого відповідного кооперативу стає власником цього майна. Право власності на таке майно у члена кооперативу виникає з моменту державної реєстрації цього права відповідно до закону.
Отже, відповідно до статті 182 ЦК України та Закону України «Про кооперацію» право власності на майно у члена кооперативу виникає з моменту державної реєстрації цього права відповідного до закону.
Як встановили суди, відомості про право власності на спірний гараж № НОМЕР_1 , який знаходиться на АДРЕСА_2 у Товаристві по експлуатації індивідуальних гаражів № НОМЕР_2 м. Чернівці, відсутні.
Враховуючи наведене, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку, що прийняття ОСОБА_2 у члени Товариства по експлуатації індивідуальних гаражів № НОМЕР_2 м. Чернівці не породжує права власності на спірний гараж № НОМЕР_1 .
Позивач не надав доказів, що ОСОБА_2 у встановленому законом порядку набула право власності на спірний гараж та зареєструвала за собою таке право.
Оскільки позивач не надав належних та допустимих доказів, які б підтвердили набуття ОСОБА_2 право власності на спірний гараж під час перебування у шлюбі з позивачем, то суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку, що це майно не може бути об`єктом поділу, у зв`язку з чим відсутні підстави для стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошової компенсації вартості 1/2 частки цього майна.
Не заслуговують на увагу посилання ОСОБА_1 у касаційній скарзі на неврахування судами повідомлення Товариства по експлуатації індивідуальних гаражів № 12 м. Чернівці від 13 січня 2021 року № 12 щодо придбання ОСОБА_2 у ОСОБА_7 гаражу № НОМЕР_1 , оскільки саме по собі повідомлення товариством про придбання ОСОБА_2 гаражу не дає підстав для висновку про вчинення ОСОБА_7 та ОСОБА_2 договору купівлі-продажу цього майна, за відсутності інших доказів укладення між останніми відповідного правочину.
Посилання в касаційній скарзі на неврахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 23 травня 2018 року в справі № 640/11441/15, не заслуговують на увагу з огляду на таке.
У постанові від 23 травня 2018 року в справі № 640/11441/15 Верховний Суд дійшов висновку, що внесені подружжям в період шлюбу пайові внески, а після повного внесення паю - наданий у користування гараж є спільною сумісною власністю подружжя. Оскільки гараж є неподільним майном, у разі спору між подружжям питання про залишення гаража одному з них і присудження грошової компенсації за частку в майні іншому розв`язується з урахуванням правил шлюбно-сімейного законодавства.
Матеріали цієї справи не містять доказів внесення ОСОБА_2 пайових внесків за спірний гараж під час шлюбу з позивачем, у зв`язку з чим колегія суддів не бере до уваги посилання позивача не неврахування судами зазначених висновків Верховного Суду в справі № 640/11441/15.
Інші докази та обставини, на які посилається заявник в касаційній скарзі, були предметом дослідження судами першої та апеляційної інстанцій та додаткового правового аналізу не потребують.
Висновки судів відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, та не суперечать правовим позиціям Верховного Суду, викладених у постановах, що зазначені заявником в касаційній скарзі.
Отже повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про відсутність підстав для стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошової компенсації вартості 1/2 частки гаража № НОМЕР_1 в Товаристві по експлуатації індивідуальних гаражів № НОМЕР_2 м. Чернівці в сумі 57 520,00 грн.
Підсумовуючи зазначене, колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог щодо поділу спірного гаража та стягнення грошової компенсації за його частку.
Щодо позовної вимоги про визнання спільного боргу подружжя
До складу майна, що підлягає поділу включається спільне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, у тому числі яке знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2023 року в справі № 712/8602/19 (провадження № 61-14809сво21)).
Згідно з частиною третьою статті 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.
Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.
При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України).
За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не особисті, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя.
Таким чином, якщо один із подружжя уклав договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя. Подружжя має відповідати за спільними зобов`язаннями всім майном, яке належить їм на праві спільної сумісної власності.
Подібний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року в справі № 638/18231/15.
Перебування сторін у зареєстрованому шлюбі на час виникнення правовідносин щодо позики само по собі не є безумовною підставою для покладення на іншого з подружжя, який не був позичальником за договором позики, у солідарному порядку обов`язків, визначених договором позики щодо повернення суми боргу, оскільки за таких умов підлягає доведенню укладення договору в інтересах сім`ї та використання отриманих у позику коштів в інтересах сім`ї.
Подібний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 15 грудня 2021 року в справі № 205/4616/15, від 02 листопада 2022 року в справі № 754/6033/18, від 28 червня 2023 року в справі № 712/13196/21, від 27 березня 2024 року у справі № 359/950/16.
Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою, п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що під час шлюбу з ОСОБА_2 він позичив у ОСОБА_5 5 000,00 фунтів стерлінгів, на підтвердження чого надав боргову розписки. Також позивач зазначав, що зазначені кошти він передав ОСОБА_2 для купівлі спірної квартири. Борг позивач повернув 14 січня 2021 року.
Як встановили суди та підтверджується матеріалами справи, спірна квартира була придбана ОСОБА_3 за його кошти на підставі договору купівлі-продажу від 17 вересня 2019 року, який є чинним та не визнаний у судовому порядку недійсним, та в подальшому подарована ОСОБА_2 .
У зв`язку з чим безпідставними є доводи позивача про передання спірних коштів ОСОБА_2 , отриманих за договором позики, на купівлю спірної квартири.
Будь-яких інших доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 використав кошти, набуті за договором позики від 21 серпня 2019 року, в інтересах сім`ї, матеріали справи не містять.
Ураховуючи викладене, Верховний Суд погоджується з висновками судів про те, що матеріали справи не містять належних і допустимих доказів про укладення позивачем договору позики в інтересах сім`ї та використання отриманих у борг грошових коштів за цим договором для задоволення потреб сім`ї.
Виходячи з зазначеного, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про відмову задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання спільними боргами подружжя грошових коштів у сумі 5 000,00 фунтів стерлінгів, отриманих позивачем за договором позики, та стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1/2 частку цього боргу.
Доводи касаційної скарги вказаних висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.
Посилання в касаційній скарзі на неврахуванням судами відповідних правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах є помилковими, так як висновки судів у наведених позивачем справах зроблені за інших фактичних обставин та доказуванням вимог, які суттєво відрізняються від встановлених у цій справі фактичних обставин.
Таким чином, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваній частині - без змін.

#судовапрактика #поділмайнаподружжя #позика #гараж #сімейніспори

🤗Канал ЦДСП у "Telegram": https://t.me/cdoslidzennasp

Address

Zhytomyr

Telephone

+380972993686

Website

Alerts

Be the first to know and let us send you an email when Адвокат Алла Кононенко posts news and promotions. Your email address will not be used for any other purpose, and you can unsubscribe at any time.

Contact The Business

Send a message to Адвокат Алла Кононенко:

Shortcuts

Share

Category