Юридична фірма Граціан / Gratian Law Firm

15/06/2020

Ст. 375 Кримінального кодексу України визнано неконституційною!

Ця стаття передбачає (передбачала) кримінальну відповідальність за винесення суддею завідомо неправосудного рішення. Існування такого злочину можна вважати виправданим, але довести вину судді за цією статтею видається вкрай непросто, тому до певної міри ця норма є (була) мертвою. Про це свідчить і практика розслідувань таких злочинів.

У реєстрів судових справ таких кримінальних проваджень не так вже й багато, а ті що є завершуються виправданням судді або ж максимальним затягуванням процесу. Затягнути процес у такому кримінальному провадженні доволі просто. Все починається із відводів суддів, котрі в тій чи інший мірі пов’язані з обвинуваченим. Також доказова база зібрана слідством почасти є слабкою, годі говорити про дотримання елементарних процесуальних норм в оформлені документів чи проведенні тих чи інших слідчих дій, які часто проведені з серйозними порушеннями, що тягне за собою купу негативних наслідків для розслідування. Тож направду існування цього злочину фактично зводиться нанівець, оскільки дієвість норми сумнівна.

Важливо наголосити, що однією з причин визнання цього злочину неконституційним на думку Конституційного суду України є саме порушення принципу «юридичної визначеності», оскільки з диспозиції ст. 375 КК України незрозуміло що таке завідомо неправосудне рішення. Очевидно, що будь-яке рішення можна оскаржити у встановлений законом спосіб. «Неправосудне рішення» видається суб’єктивним поняттям, тож створює низку можливостей для зловживання та впливу на судову гілку влади – саме це стало другою причиною визнання цього злочину неконституційним.

Повертаючись до принципу юридичної визначеності, необхідно наголосити, що суди різних інстанцій згадують про сей принцип не завжди. Існують випадку, коли він явно порушений і судді не зважають на це , а також є випадки, де загалом цей принцип дотриманий ,але все ж судді вважають що ні, тож його застосування та трактування це така чарівна паличка для суддів у різних ситуаціях.
З іншого боку визнання неконституційною ст. 375 КК України можна розглядати як спосіб само судової системи себе убезпечити від загроз ,які породжує для суддів цей злочин.

Водночас ст. 375 КК України втрачає свою чинність через 6 місяців, тож ті кримінальні провадження, що досі розслідуються, ймовірно, будуть затягнуті аж до втрати чинності цієї норми.

Отже, виникає питання чи взагалі буде нова «інкарнація» цього злочину і чи дотримується законодавець зауваг рішення Конституційного суду України, оскільки чітке формулювання норм є запорукою її ефективності та «тривалості життя».

Версія для друку«Конституційні приписи щодо незалежності суддів нівелюються внаслідок юридичної невизначеності статті 375 Кримінального кодексу України», – Ріше...

22/05/2020

Чи будуть тепер платити свої борги держава та органи місцевого самоврядування?

Мова йде насамперед про ті ситуації, де держава або органи місцевого самоврядування виступають боржниками перед різними особами, а також уже набрали законної сили рішення суду, на підставі яких з державного чи місцевих бюджетів необхідно провести відповідні відрахування.

ЗУ «Про виконавче провадження» покладає обов’язок проводити відрахування з державного чи місцевого бюджету на органи, що здійснюють казначейські обслуговування бюджетних коштів (ч.2 ст. 6 ЗУ «Про виконавче провадження). Водночас Бюджетним кодексом України ч.1 ст. 25 передбачено, що відповідні казначейські органи проводять безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі судового рішення. Тобто органи казначейства зобов’язані на підставі судового рішення без жодних заперечень списувати кошти на користь особи, чий позов був задоволений у судовій справі. Важливим для подальшого розуміння те що, безспірне списання коштів є відповідною операцією, тобто фактично це один із методів/способів діяльності, за допомогою якого Казначейство виконує свої завдання.

А тепер найцікавіше. 18.04.2020 р. набув чинності Закон України, яким внесли зміни до ЗУ про «Державний бюджет на 2020 рік». Цим же законом внесли зміни й до інших нормативно-правових актів, зокрема до Бюджетного кодексу України. Найважливішою зміною є те, що положення ч.1ст.25 БКУ (про безспірне списання) тимчасово не застосовуються до 01.01.2021р. Тобто, органи казначейства тепер, ймовірно, матимуть право відмовляти особам, що мають законне право на отримання коштів з державного чи місцевих бюджетів на підставі рішення суду. Мова йде про невиплачені зарплати, компенсації, невиконанні угоди, збитки і так далі. Такою дією парламент фактично заморозив діяльність казначейства по перерахуванню боргових зобов’язань держави та органів місцевого самоврядування аж до нового року.
Однак, видається, що є велике «але».

Як зазначалося вище, безспірне списання – це лише законодавчо закріплений метод/спосіб виконання повноважень органів казначейства, однак саме ж повноваження у них ніхто не забрав. Воно так і залишилося чинним у ЗУ «Про виконавче провадження». Ба більше, у Конституції України закріплено, що Судові рішення є обов’язковими до виконання (ст.129-1) та й обов’язковість судового рішення є важливим принципом судочинства (ст. 129 КУ). Також ч. 2 ст. 13 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» передбачає – «Судові рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об’єднаннями на всій території України.» Отже, майбутні посилання казначейських органів на новий закон про не можливість перерахунку боргів держави чи органів місцевого самоврядування виглядають не достатньо правомірними. Проте відмова виконання судових рішень можуть стати предметом для нових судових спорів. Очевидно, що суди мали б бути на стороні позивачів. Верховний суд не раз заявляв, що відсутність правового механізму не може ставитися у вину громадянам чи іншим особам на території України, тобто, ймовірно, органи казначейства можуть вдруге зобов’язати провести розрахунки зі скаржниками. Хай там як, це породить купу проблем. Окрім того, за пів року можуть накопичитися такі заборгованості, що держава чи місцеві бюджети 01.01.2020 р. не зможуть навіть половини покрити, тому можливо парламент знову продовжить цю тимчасову заборону.

Видається, що таке рішення спричинене карантином, економічною ситуацією та іншими факторами, однак відібрання в органу державної влади лише методу/способу виконання його завдань не веде до абсолютного припинення виконання повноваження. Зважаючи на те, що подеколи судові справи слухаються дуже довго, законодавець, вирішив таким чином затягнути виконання боргових зобов’язань держави чи органів місцевого самоврядування.

П.С. Чи не є це своєрідною дискримінацією? Приватні структури все ж зобов’язані надалі сплачувати борги на підставі судових рішень.
П.С. 2 За невиконання судового рішення передбачена кримінальна відповідальність. Чи будуть її нести відповідні посадові особи органів казначейства?

14/05/2020

Упродовж майже 4 років я представляв у всіх судових інстанціях, у тому числі двічі у Верховному суді, інтереси добросовісних набувачів майна у цій господарській справі, пов'язаній з банкрутством. Довелося пройти три кола апеляцій і касацій, але все ж ВС дійшов до законного і справедливого висновку. ВС погодився з моїми доводами та поставив крапку у непростій справі.

Господарський суд Тернопільської області ухвалою, залишеною без змін постановою Західного апеляційного господарського суду, у справі № 10/Б-743 про банкрутство ДП «Струсівський комбінат продтоварів», яке перебуває на стадії ліквідації, відмовив у задоволенні заяви ліквідатора банкрута про витребування у фізичних осіб майна з чужого незаконного володіння та визнання права власності на це майно.

Судові рішення мотивовані тим, що за наявності преюдиціальних обставин, встановлених іншими рішеннями господарських судів щодо недійсності результатів аукціону з продажу майна банкрута та договорів купівлі-продажу нерухомого майна, заявлені ліквідатором банкрута вимоги є доведеними. Водночас вони не підлягають задоволенню у зв’язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску.

За результатами касаційного перегляду оскаржуваних у цій справі судових рішень КГС ВС дійшов висновку про залишення їх без змін як таких, що ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій про доведеність порушення права банкрута, за захистом якого звернувся ліквідатор до суду, оскільки здійснення ліквідатором – арбітражним керуючим права власності, зокрема розпорядження майном не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (проведення аукціону з порушенням вимог цього Закону), не є вираженням волі власника майна (банкрута) на вибуття такого майна з його володіння. Це дає підстави для повернення майна володільцю шляхом його витребування у відповідачів як добросовісних набувачів у порядку ч. 1 ст. 388 ЦК України.

Визнавши правомірними та обґрунтованими висновки судів попередніх інстанцій щодо відсутності правових підстав для задоволення вимог ліквідатора банкрута через сплив позовної давності, про застосування якої заявили відповідачі, Верховний Суд вказав на таке.

✔️ Щодо позовної давності за вимогами ліквідатора банкрута та початку перебігу позовної давності.

Порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов’язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням.

Закон також не пов’язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб.

Початок перебігу позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку ст. 388 ЦК України обчислюється з моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна у володіння іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу, а не з моменту набуття добросовісним набувачем права власності на майно.

Оскільки право власності боржника на спірне майно було порушено в момент його вибуття з власності у володіння іншої особи, то початок перебігу позовної давності для подання позову про захист порушеного права пов’язується з моментом, коли ДП «Струсівський комбінат продтоварів» довідалося або могло довідатися про порушення його права або про особу, яка його порушила, а саме про факт вибуття з власності оспорюваного майна у володіння іншої особи.

Про порушення своїх прав позивачу було відомо принаймні 13 липня 2011 року, на момент розгляду справи про визнання недійсними результатів аукціону, проведеного Західноукраїнською товарною біржею 10 березня 2010 року, а не у 2014 році, коли судовим рішенням було визнано недійсними укладені за результатами аукціону договори купівлі-продажу.

✔️ Щодо переривання позовної давності.

Позовна давність переривається шляхом пред’явлення позову саме на ту частину вимог (право на яку має позивач), що визначена ним у його позовній заяві. Що ж до вимог, які не охоплюються пред’явленим позовом, та до інших боржників, то позовна давність щодо них не переривається. Обов’язковою умовою переривання позовної давності шляхом пред’явлення позову також є дотримання вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної і суб’єктної юрисдикції та інших, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі.

Не перериває перебігу такого строку й подання позову з недодержанням правил підсудності, а також з іншим предметом спору та з іншими матеріально-правовими підставами.

З матеріалів справи, яка переглядалася у касаційному порядку, вбачається, що позов, який мав би наслідком переривання строків позовної давності, не був поданий.

✔️ Щодо поважності причин пропущення позовної давності.

Під час первісного й нового розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій ані позивач, ані прокурор не заявляли про поважність причин пропуску позовної давності для звернення до суду із заявою, що є предметом цього розгляду. Навпаки, вони послідовно висловлювали позицію про відсутність факту пропущення позовної давності. Про обставини поважності пропущення позовної давності позивач, прокурор та Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України зазначили під час розгляду справи судом касаційної інстанції.

Водночас визнання поважними причин пропущення позовної давності належить до процесуальних повноважень судів першої та апеляційної інстанцій.
Суд касаційної інстанції з огляду на приписи ст. 300 ГПК України позбавлений процесуальної можливості під час звернення ліквідатора із заявою до суду надавати оцінку обставинам щодо поважності причин пропущення позовної давності, які не були заявлені та наведені заявником під час розгляду справи судами попередніх інстанцій.

Детальніше з текстом постанови КГС ВС від 9 квітня 2020 року у справі № 10/Б-743 можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/88868235.

07/04/2020

Усе ж порушив конституційне право!

Продовжуємо розбиратися у конституційному праві – свобода пересування.

У попередньому пості приділили увагу саме свободі пересуванні у просторі, тепер перейдімо до свободи пересування особами. Мова йтиме про обмеження пересування щодо людей, яким влада може заборонити вільно пересуватися територією України.

Як раніше згадували, Конституцією України (надалі – КУ) встановлено, що обмеження у пересування встановлюються законом. Ч.2 ст. 12 ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» закріплює обмеження на пересування, що можуть поширюватися на людей, тобто у випадку, коли органи державної можуть обмежити конкретним людям пересуватися територією України. В одному із пунктів зазначено, що можуть встановлюватися обмеження щодо пересування особам, які згідно із законодавством про інфекційні захворювання та психіатричну допомогу підлягають примусовій госпіталізації та лікуванню. Очевидно, що ця норма відсилає нас до ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб».

Згаданий закон встановлює певні обов’язки для інфікованих громадян України. Тепер повернімося до Постанови Кабінету Міністрів України, якою встановлено карантин. П. 4 цієї постанови Уряд зобов’язує осіб, які досягли 60-річного віку, крім осіб, які здійснюють заходи, пов’язані з недопущенням поширення COVID-19 та забезпечують діяльність об’єктів критичної інфраструктури самоізолюватися, тобто не покидати меж власного житла.

Якщо згадати попередній пост, щодо обмеження права свободи пересування простором, то, загалом, він відповідає закону і КУ (звичайно є зауваги). Тобто є КУ, яка каже, що є обмеження і фактично відсилає до ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», а потім вже до ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб». Тобто справді існує обмеження у пересуванні на випадок поширення інфекційних хвороб певним простором.

У випадку ж встановлення обов’язку на самоізоляцію для осіб, які не хворі і лише в силу віку, перебування у групі ризику тощо все ж виникає – питання наскільки це законно, змушувати таких осіб самоізолюватися. Коли ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» та потім вже ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб» прямо закріплюють певні обмеження у пересування для інфікованих чи потенційно інфікованих, то у випадку людей, щодо котрих не має жодних документально підтверджених доказів ув інфікуванні, то виникають сумніви у законності такого заходу, як самоізоляція.

Раніше згадувалося, що ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» у певній мірі тлумачить ч.1 ст. 33 КУ, щодо свободи пересування. Він, на нашу думку, поділяє свободу пересування на два види: 1) обмеження у пересуванні простором та 2) обмеження у пересуванні певними особами. Однак законодавець не встановив вичерпного переліку обмежень у пересуванні, що створює широке коло у тлумаченні цих обмежень. Це підтверджується ч.3 ст. 12 ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» – свобода пересування може бути обмежена і в інших випадках, передбачених законом. І тут ми доходимо до найцікавішого.

Ч.4 ст. 29 ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб» надає право уряду встановлювати додаткові обов’язки для громадян. Детальніше про це йшлося у попередніх постах спільноти.

Тобто КабМін може просто посилатися на цю норму закону і казати, що він може встановлювати будь-які обов’язки для громадян у час карантину. Законодавством не закріплено якоїсь конкретно межі цих протиінфекційних заходів. Очевидно, уряд що не може йти проти усіх норм Конституції, проте у нього залишається до біса широке поле для власної уяви.

Попри це вбачається ймовірне порушення ч.2 ст. 24 КУ, тобто не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Нагадую, що ця норма Конституції жодним чином не може бути обмежена навіть у час воєнного або надзвичайного стану! Тобто п.4 Постанови Кабміну від 11 березня 2020 р. № 211, щодо обов’язку самоізоляції громадянам України у віці 60 і старше років, скоріше за все, є прямим порушенням Конституції України, оскільки дискримінує осіб 60-ти і старше по відношенню до інших громадян України.

07/04/2020

Що таке свобода пересування?

Цей пост присвячений обмеженню, встановленому Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 р. № 211, а саме конституційному праву свобода пересування, але тільки у просторі.

В одному із попередніх постів був загальний огляд права на свободу пересування і межу заходів, які встановлює уряд. Зараз же спробуємо розібратися, що таке право свобода пересування, але тільки у просторі, і обмеження, які можуть бути застосовані.

Відповідно до ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» свобода пересування – право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, вільно та безперешкодно за своїм бажанням переміщатися по території України у будь-якому напрямку, у будь-який спосіб, у будь-який час, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Фактично це поняття, як і закон, є спробую законодавця тлумачення конституційного права закріпленого у ч.1 ст. 33 Конституції України (надалі – КУ).

ч.1 ст. 12 ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» закріпленні види обмеження конституційного права на пересування у просторі (територіями). П. 6 ст. 12 цього ЗУ закріплено, що свободу пересування відповідно до закону на окремих територіях і в населених пунктах, де у разі небезпеки поширення інфекційних захворювань і отруєнь людей введені особливі умови і режим проживання населення та господарської діяльності.

Законодавство України послуговується одразу двома поняттями, які є синонімічними – «інфекційне захворювання» – означає захворювання, спричинене інфекційним збудником, яке передається від людини до людини внаслідок безпосереднього контакту з інфікованою особою або опосередкованим шляхом, таким як контакт з переносником, твариною, розповсюдником захворювання, продуктом або навколишнім середовищем, або в результаті обміну рідинами, зараженими інфекційним агентом (Рішення Європейського Парламенту і Ради № 1082/2013/ЄС від 22 жовтня 2013 року про серйозні транскордонні загрози здоров'ю та скасування Рішення № 2119/98/ЄС) та «інфекційна хвороба» – розлади здоров'я людей, що викликаються живими збудниками (вірусами, бактеріями, рикетсіями, найпростішими, грибками, гельмінтами, кліщами, іншими патогенними паразитами), продуктами їх життєдіяльності (токсинами), патогенними білками (пріонами), передаються від заражених осіб здоровим і схильні до масового поширення (ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб»). Перелік таких інфекційних хвороб встановлює МОЗ і своїм наказом від 25.02.2020 № 521 вніс до цього переліку COVID-19. Важливо наголосити, що COVID-19 внесли не у звичайний Перелік інфекційних захворювань, а до списку особливо небезпечних (наказ МОЗ №133 від 19.07.1995).

Отож, ми встановили, що COVID-19 є інфекційним захворюванням, тому він є причиною для введення згаданого виду обмеження пересування в просторі. ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» не передбачає процедури обмеження пересування у випадку поширення інфекційної хвороби. Закон просто мовчить і фактично містить банкетні норми, що відсилають до інших законів. У даній ситуації мова йде, насамперед, саме про ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб», що наділяє уряд повноваженням встановлювати карантин.

Тож ситуація із обмеженням свободи пересування виглядає наступним чином: ч. 1 ст. 33 КУ закріплює конституційне право на свободу пересування; ч. 1 ст. 64 КУ містить норму, яка стверджує, що «Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України»; повертаємося до ч.1 ст. 33 КУ, яка прямо стверджує, що обмеження свободи пересування визначається законом; ч.1 ст. 12 ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачає обмеження свободи пересування у випадку поширення інфекційної хвороби, таке обмеження повинне регулюватися законом; таким законом є ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб», де містяться положення щодо карантину тощо.

Десь так виглядає цей шлях обмеження свободи на пересування, однак існує одне питання, щодо розуміння ч.1 ст. 64, а саме «крім випадків передбачених Конституцією України». Це питання полягає у наступному: чи повинні ці випадки бути прямо зазначені в КУ чи Основний закон може передбачити існування іншого закону, який детально регламентує ці випадки обмеження, як це зазначено у ч.1 ст. 33 КУ. Конституційний суд України у деяких рішення наближався до тлумачення цього поняття, проте ніколи конкретно його не тлумачив, тому говорити про абсолютність наявності норми, яка містить обмеження у самій КУ завчасно.

Отже, ми провели аналіз щодо пересування простором, тобто територіями, щодо свободи пересування, що стосується саме осіб, буде в іншому пості.

Висновок: питання щодо свободи пересування простором не є детально регламентоване українським законодавством. Цей пост спроба пояснити із законної точки зору обмежень в пересуванні простором. Водночас видається слушним, що такі обмеження, тобто їх види та порядок застосування повинні б були регулюватися окремим законом. Тобто заходи і засоби, які може вживати Уряд, оскільки наявний механізм у законодавстві відкриває широке поле для Кабінету Міністрів України, що у певній мірі може суперечити механізму стримувань і противаг.

06/04/2020

Продовжуємо розбиратися у Постанові Уряду про введення карантину

Що ж таке, дідько, Засоби індивідуального захисту?

У попередньому пості була спроба дуже загально проаналізувати цей нормативно-правовий акт і чи він взагалі конституційний. Бралася до уваги насамперед відповідність Конституції (з матеріального боку), а також короткий аналіз обмеження конституційного права на пересування. Тепер спробуємо розібратися у процесуальному аспекті введення карантину і трохи про засоби індивідуального захисту.

Ч. 2 ст. 29 ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб» питання про встановлення карантину порушує перед Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я, за поданням головного державного санітарного лікаря України. Я намагався знайти текст подання головного держаного санітарного лікаря України, на підставі якого МОЗ порушив би питання перед КабМіном про встановлення карантину, однак не зміг. Тому виникає закономірне питання щодо законності встановлення карантину з процедурної точки зору.

Окремої уваги заслуговує поняття засобів індивідуального захисту (надалі – ЗІЗ), яке згадується у Постанові уряду про встановлення карантину. Необхідно звернутися до відносно нового Кодексу Цивільного захисту населення України (надалі – КЦЗН України). Цей нормативно-правовий акт важливий тим, що він регулює стан Надзвичайної ситуації, яка введена на території України. Саме у цьому кодексі міститься поняття засоби цивільного захисту – протипожежна, аварійно-рятувальна та інша спеціальна техніка, обладнання, механізми, прилади, інструменти, вироби медичного призначення, лікарські засоби, засоби колективного та індивідуального захисту, які призначені та використовуються під час виконання завдань цивільного захист. Тобто загальне, а не конкретне поняття. Йдемо далі.

Цікавим моментом є те, що п.5 ст. 16 КЦЗН України передбачений обов’язок Кабінету Міністрів України створення резерву засобів індивідуального захисту та матеріальних резервів для запобігання та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, визначення їх обсягу і порядку використання. На момент встановлення карантину та оголошення надзвичайної ситуації в Україні був брак тих же масок та інших засобів, тож з цим обов’язком уряд не впорався, однак рухаємося далі.

П. 2 ч.1 ст. 21 КЦЗН України, що громадяни мають право на забезпечення засобами колективного та індивідуального захисту та їх використання. Тобто виходить, що громадяни України мають право на отримання ЗІЗ від уряду, але не все так просто.

Але що ж таке конкретно ЗІЗ?

Постановою Кабінету Міністрів України від 27.08.2008 р. №761 затверджений Технічний регламент Засобів індивідуального захисту. Відповідно до цього регламенту під ЗІЗ слід розуміти спорядження, що призначається для носіння користувачем та/або забезпечення його захисту від однієї або кількох видів небезпеки для життя чи здоров'я. Водночас ці ЗІЗ поділяються на різні типи, однак далі вести мову про них не варто, оскільки Уряд вніс відповідні зміни до цієї Постанови, наголосивши, що на час чинності ЗУ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)" дія цього Технічного регламенту не поширюється на ЗІЗ. Водночас уряд встановлює сам визначення ЗІЗ на період карантину своєю Постановою від 20.03.2020 №224, яка фактично є списком, а не визначенням.

Відповідно до цього списку ЗІЗ є: Шапочка медична одноразова; Медична маска; Халат ізоляційний медичний одноразовий; Костюм біологічного захисту/комбінезон; Водонепроникні лабораторні костюми; Рукавички медичні стерильні або нестерильні; Рукавички нітрилові; Рукавички латексні не опудрені; Кольчужні (кевларові) рукавички (рукавички підвищеного ризику); Повнолицьова маска / напівмаска; Захисний щиток; Захисні окуляри; Респіратор FFP2 або FFP3; Фартух медичний; Бахіли одноразові; Гумові чоботи; Прогумований водонепроникний медичний фартух; Медична марля; Захисна напівмаска; Фільтри для повнолицьових та напівмасок; Карантинні бокси з дезінфекційною кабіною; Ноші закритого типу для перевезення хворого. А тепер повернімося до Постанови, якою Уряд встановив карантин. Мова йтиме про те, у яких ЗІЗ варто відвідати різні місця, зокрема громадських, парків тощо.

У постанові Уряду міститься не надто вдала конструкція: «без вдягнутих засобів індивідуального захисту, зокрема респіратора або захисної маски, у тому числі виготовлених самостійно.» Вище ми наводили чим є засоби індивідуального захисту і як бачимо їх чимало. Використання слова «Зокрема» видається невдалим, окільним може створювати заплутаність чи зловживання з боку органів влади. Така конструкція речення вимагає одягати громадян ЗІЗ, а також захисну маску, тобто щонайменше два ЗІЗ, однак у всіх зверненнях уряд наголошує лише на масках.

Але найцікавіше далеко не це. Найцікавішим є той факт, що уряд, ймовірно, знав про неготовність до пандемії, тому затягував із введенням Надзвичайної ситуації. КабМін не забезпечив відповідний резерв і не міг забезпечити виконання права громадян передбачене ст. 21 КЦЗН України, на безкоштовні ЗІЗ, тому завчасно (Надзвичайна ситуація оголошена 25.03.2020, а зміни внесені 20.03.2020) вніс зміни до Постанови, якою затверджується Технічний регламент, що визначає, що таке ЗІЗ, таким чином Уряд умисно завчасно ухилився від свого обов’язку, щодо забезпечення населення ЗІЗ. Як завше – все законно і чесно.

П.С. якщо КабМін трохи змінив визначення ЗІЗ то все ж обов’язок забезпечити ЗІЗом населення, напевно, зберігається, оскільки самого поняття із КЦЗН України не виключили…Многоходівочка))

05/04/2020

Про законність карантинних заходів, або звідки ростуть ноги

Останніми днями інтерес до норм права, що у тій чи іншій мірі регулюють правовий стан карантину в Україні раптово зріс. Мережею поширюються вдосталь інформації про порушення ст. 64 Конституції України (надалі – КУ), проте обмаль пояснень у чому ж конкретно порушення конституційних норм.

У цьому пості спробую роз’яснити взаємозв’язок між нормою ст. 64 Конституції України та введення карантинних заходів.

Розпочнімо з того, що Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч.2. ст. 19 КУ). Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України (ч.2 ст. 113 КУ). Подібна норма відображена у ЗУ «Про Кабінет міністрів України» – Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч.2 ст. 3 ЗУ «Про Кабінет Міністрів України».) Тож зрозуміло, що уряд повинен діяти в межах правового поля, що створене для нього законодавцем. Проте на практиці виникають ситуації, коли норми різних нормативно-правових актів суперечать один одному. Почасти це відбувається і між законами та Конституцією, і саме через це виникають різноманітні проблеми. І в ситуації карантину ми якраз маємо, на перший погляд, колізію, котра закладена у ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб».

Уряд, запроваджуючи своєю поставною відповідні карантинні заходи, прямо посилається на ст. 29 ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб», однак без конкретизації на яку частину, тому припускаємо, що на усі норми, які містяться у тій статті. Найцікавішою нормою у згаданій статті якраз є та, що надає повноваження уряду – «встановлюються тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб та додаткові обов'язки, що покладаються на них» (ч.4.ст.29 ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб».) Тобто законодавець у цьому законі закріпив право вищому органу виконавчої влади прямо обмежувати на певний час права осіб на території держави.

А тепер повернімося до Конституції.
Розділ другий Основного закону нашої держави встановлює перелік (важливо – невичерпний) прав, свобод та обов’язків людини і громадянина. Ч. 1 ст. 64 КУ закріплено, що – «Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.» Водночас ч.2 цієї ж статті передбачено, що низка прав і свобод людини і громадянина можуть бути обмежені в період воєнного або надзвичайного станів, а також наявний вичерпний перелік прав і свобод, які навіть у ті періоди не можуть обмежуватися жодним чином.

Отже, права і свободи передбачені Конституцією можуть обмежуватися насамперед у порядку, який встановлюється самою Конституцією (порядок реалізації цього обмеження може бути й в іншому законі).

Нові обмежувальні заходи, що встановлює наш уряд набувають чинності з 06 квітня. Насамперед ці заходи стосуються пересування громадян України (включаючи іноземців і осіб без громадянства).

Право вільного пересування Україною закріплене ч.1 ст. 33 КУ, але у тій же нормі вказано «за винятком обмежень, які встановлюються законом». Тобто сам Основний закон відсилає нас до іншого нормативно-правового акту, який регулює обмеження в пересуванні й таким чином, важко стверджувати, що відбувається порушення ч.1 ст. 64 КУ, оскільки Основний закон не може прописувати усі процедури, порядки тощо реалізації прав і свобод громадян.

Формулювання норм ч.1 ст.33 видаються не надто чіткими. На сьогодні досі відсутнє якесь офіційне тлумачення цієї статті, тож важко стверджувати як далеко сягає право вільного пересування, а також які ж обмежувальні заходи у пересуванні може вживати уряд. Той же ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб» не містить вичерпного переліку обмежень у пересуванні, окрім як у ч. 5 ст. 29 – «До відміни карантину його територію можуть залишити особи, які пред'явили довідку, що дає право на виїзд за межі території карантину.»

Виникає питання – де межа заходів, які може вживати уряд, аби не відбулося порушень норм Конституції?Очевидно, що заходи повинні бути співмірними, але законодавець не передбачив відповідного механізму, тому Кабінет Міністрів може проявляти усю фантазію вводячи ті чи інші обмежувальні заходи в пересуванні.

Однією із зачіпок у визнанні неконституційною постанови Кабінету Міністрів може бути сама конструкція норми ч.1 ст. 33 КУ – «Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом» – тобто формулювання «за винятком обмежень, які встановлюються законом» можна пробувати приписувати саме до формулювання «право вільно залишати територію України», але обрання такого шляху захисту видається не надто вдалим.

Таким чином, висновок, на жаль, такий: заходи щодо пересування, скоріше за все, законні і відповідають Конституції України.

П.С. добре було б бачити роз’яснення/тлумачення щодо цього приводу самого Конституційного суду України, але чомусь, здається, це буде нескоро.
П.С. 2 прямо пов’язане з першим: чи «обмеження прав», яке передбачене ч.4. ст. 29 ЗУ ««Про захист населення від інфекційних хвороб» включає конституційні права? Тобто чи це поняття вжите у широкому значенні чи вузькому?