АДВОКАТСЬКЕ ОБ'ЄДНАННЯ "СИЛА ПРАВА"

АДВОКАТСЬКЕ ОБ'ЄДНАННЯ "СИЛА ПРАВА" Дана сторінка створена задля налагодженння комунікац?

05/06/2026

За загальним правилом, договори оренди землі, підписані до 1 січня 2013 року, набирають чинності з моменту їх державної реєстрації, якщо інший порядок набрання ними чинності не передбачений самими договорами. Державна реєстрація речового права не підміняє державну реєстрацію самого договору, а також не створює правові наслідки, пов’язані з державною реєстрацією договору.

Такі висновки зробила Велика Палата Верховного Суду, підтвердивши свою усталену практику.

У цій справі фермерське господарство звернулося з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області (замінено на Калинопільську селищну раду Черкаської області) про визнання укладеною додаткової угоди про поновлення договору оренди землі.

Справу суди розглядали неодноразово.

Після повернення Верховним Судом справи на новий розгляд суди першої та апеляційної інстанцій у задоволенні позову відмовили у зв’язку з тим, що договір оренди землі не був зареєстрований у встановленому законом порядку, а отже він не набрав чинності, і в позивача не виникло право оренди земельної ділянки.

Перед Великою Палатою Верховного Суду у цій справі постало питання, чи набуває орендар прав та обов’язків за договором оренди землі, який був підписаний, але не зареєстрований у встановленому порядку до 1 січня 2013 року, однак після цієї дати було здійснено державну реєстрацію речового права оренди.

Переглядаючи оскаржувані судові рішення, Велика Палата Верховного Суду підтвердила сформовані раніше правові висновки щодо значення державної реєстрації договору оренди землі, підписаного до 1 січня 2013 року, та моменту набрання таким договором чинності, зазначивши, що договори оренди землі, підписані до 1 січня 2013 року, набирають чинності з моменту їх державної реєстрації, якщо інший порядок набрання ними чинності не передбачений самими договорами. Лише після державної реєстрації договору сторони можуть реалізувати свої суб’єктивні права та обов’язки за договором.

З 1 січня 2013 року було запроваджено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно, однак проведення державної реєстрації речового права оренди земельної ділянки на підставі договору оренди землі, підписаного до цієї дати, не може підмінити державну реєстрацію самого договору (державна реєстрація речового права не є державною реєстрацією договору оренди землі).

У цій справі Велика Палата Верховного Суду виснувала, що договір оренди землі не набрав чинності та не створив юридичних наслідків, оскільки державна реєстрація договору, з якою сторони пов'язали його чинність згідно з умовами договору, здійснена не була.

Щодо доводів касаційної скарги про неможливість здійснення орендарем реєстрації договору Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що, усвідомлюючи утруднення чи неможливість проведення державної реєстрації договору оренди землі, з якою пов’язане набрання договором чинності, сторони мали право узгодити інший порядок набрання ним чинності. Втім, матеріали справи не містять доказів на підтвердження реалізації орендарем такого права.

З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду в цій справі залишила касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій – без змін.

Постанова ВП ВС від 6 травня 2026 року у справі № 925/632/19 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/136978487.

Із цим та іншими правовими висновками Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.

16/04/2026

Особа, яка раніше уклала договір про пайову участь та повністю сплатила внески, має право оспорювати наступний договір кооперативу щодо того ж об'єкта. Повторне відчуження майна без розірвання попереднього договору є підставою для визнання другого правочину недійсним, оскільки кооператив не мав права укладати договір щодо вже зарезервованого та оплаченого об'єкта.

Таких висновків дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду.

У справі, що переглядалася, встановлено, що позивачка уклала з обслуговуючим кооперативом договір про сплату пайових внесків на квартиру та повністю оплатила її вартість. Проте згодом кооператив, не розриваючи цього договору з першим інвестором, уклав аналогічний договір щодо цієї самої квартири з відповідачем.

Після того як право власності відповідача було скасовано наказом Міністерства юстиції України, а позивачка зареєструвала право власності на своє ім’я, відповідач ініціював інший судовий спір про витребування спірної квартири в позивачки. У зв’язку з цим позивачка звернулася до суду із цим позовом і просила визнати недійсним договір, укладений між кооперативом та відповідачем.

Суди позов задовольнили, посилаючись на те, що позивачка – перший інвестор, чий договір є дійсним, а вартість об’єкта інвестиції повністю сплачена. Кооператив не мав права розпоряджатися вже зарезервованим та оплаченим майном без розірвання угоди з першим вкладником.

КЦС ВС погодився з висновками судів і зробив такі правові висновки.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України, ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Суд зазначив, що оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передане їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (ч. 3 ст. 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала в певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

З огляду на викладене КЦС ВС виснував, що оскільки майнові права на спірний об’єкт нерухомості вже належали позивачці на підставі оплаченого договору, кооператив не мав права укладати договір з відповідачем про пайову участь щодо зарезервованого та оплаченого позивачкою об’єкта будівництва. Укладення такого договору без розірвання попереднього є порушенням вимог ст. 203 ЦК України та підставою для визнання його недійсним як способу захисту прав позивачки.

КЦС ВС визнав правильним висновок апеляційного суду про те, що наявність на розгляді іншої справи, у межах якої відповідач просить скасувати наказ Мін’юсту та витребувати спірну квартиру в позивачки, є беззаперечним доказом оспорювання та невизнання її прав. Відповідно, такий паралельний судовий спір підтверджує, що оспорюваний договір безпосередньо порушує законні права та охоронювані законом інтереси позивачки як першого інвестора.

За результатами розгляду Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення судів попередніх інстанцій – без змін.

Постанова КЦС ВС від 18 березня 2026 року у справі № 522/16671/22 (провадження № 61-10608св25) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/135082781.

Із цим та іншими правовими висновками Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.

27/03/2026

Якщо під час розгляду справи про встановлення земельного сервітуту існує ризик відчуження ділянки, накладення арешту на земельну ділянку, щодо якої позивач просить встановити такий сервітут, є співмірним і адекватним заходом забезпечення позову в межах наявного спору.

Таких висновків дійшов Верховний Суд у складі об’єднаної палати Касаційного цивільного суду, забезпечуючи єдність судової практики.

У справі, що переглядалася, правовідносини стосувалися вирішення земельного спору між власниками сусідніх земельних ділянок щодо встановлення земельного сервітуту.

Під час розгляду справи позивачі подали заяву про забезпечення позову шляхом накладення арешту на земельну ділянку, щодо якої порушується питання про встановлення земельного сервітуту.

Суди попередніх інстанцій частково задовольнили заяву про забезпечення позову шляхом накладення арешту на земельну ділянку, щоб зупинити її подальший можливий перепродаж.

Справа була передана на розгляд ОП КЦС ВС для вирішення питання, чи є допустимим арешт земельної ділянки у спорі про встановлення сервітуту, враховуючи, що за законом (ст. 101 ЗК України) сервітут має зберігатися навіть у разі зміни власника.

ОП КЦС ВС дійшла висновку, що за наявності достатньо обґрунтованого припущення можливості відчуження під час розгляду справи про встановлення земельного сервітуту земельної ділянки, щодо якої заявлені вимоги про встановлення сервітуту, накладення арешту на таку земельну ділянку є співмірним і адекватним заходом забезпечення позову у межах існуючого спору. Наявність або відсутність підстав для забезпечення позову суд вирішує в кожній конкретній справі з урахуванням установлених фактичних обставин.

ОП КЦС ВС урахувала, що згідно з ч. 1 ст. 101 ЗК України дія земельного сервітуту зберігається в разі переходу прав на земельну ділянку, щодо якої встановлений земельний сервітут, до іншої особи.

Водночас ОП КЦС ВС зауважила, що зазначені положення урегульовують випадки, коли перехід права власності на земельну ділянку, щодо якої встановлений земельний сервітут, відбувся після набрання законної сили судовим рішенням про встановлення такого сервітуту. Натомість відчуження майна безпосередньо під час розгляду справи може призвести до відмови в задоволенні позову через неналежний суб’єктний склад, що суперечить завданням цивільного судочинства.

Вжиті в цій справі судом першої інстанції заходи забезпечення позову спрямовані на запобігання недобросовісній поведінці відповідача під час розгляду спору, недопущення з його боку дій, які можуть істотно ускладнити чи унеможливити в майбутньому вирішення спору та виконання ймовірного рішення суду. Разом із тим відповідач не позбавлений права володіння та користування спірним майном.

ОП КЦС ВС звернула увагу, що учасники справи не позбавлені можливості користуватися своїми правами, передбаченими статтями 154 (зустрічне забезпечення), 156 (заміна заходів забезпечення позову), 158 (скасування заходів забезпечення), 159 (відшкодування збитків) ЦПК України. Зокрема, ч. 1 ст. 159 ЦПК України передбачено право осіб, чиї права або охоронювані законом інтереси порушені внаслідок вжиття заходів забезпечення позову, на відшкодування збитків, заподіяних забезпеченням позову, за рахунок особи, за заявою якої такі заходи забезпечення позову вживалися.

Постанова ОП КЦС ВС від 2 березня 2026 року у справі № 369/14735/24 (провадження № 61-7983сво25) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/134647610.

Із цим та іншими правовими висновками Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.

20/02/2026

Оскільки вимога про знесення майна, яке власник земельної ділянки вважає самочинним будівництвом, є різновидом негаторного позову, обов’язок з приведення земельної ділянки у придатний для використання стан, зокрема, шляхом знесення будинків, будівель і споруд, покладено на особу, яка чинить такі перешкоди на момент звернення власника земельної ділянки з позовом до суду.

Тому відповідачем за вимогою про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом знесення об’єкта самочинного будівництва має бути не забудовник, а останній набувач цього об’єкта.

Такі висновки зробила Велика Палата Верховного Суду.

У цій справі спір виник у зв’язку зі зведенням об’єктів самочинного будівництва на земельній ділянці комунальної власності, в межах якого прокурор пред’явив, зокрема, позов з вимогою про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинно збудованих об’єктів.

Суди попередніх інстанцій позов задовольнили.

За результатами розгляду касаційної скарги Велика Палата ВС звернула увагу, що згідно із ч. 1 ст. 376 ЦК України якщо об’єкт нерухомого майна будується або збудований на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, це є самостійною та достатньою підставою для його оцінки судом як об’єкта самочинного будівництва.

ВП ВС вчергове нагадала, що реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, яка здійснила таке будівництво, не змінює правового режиму такого будівництва як самочинного з метою застосування, зокрема, норм ч. 4 цієї статті (щодо знесення об’єкта самочинного будівництва).

У зв’язку з наведеним у спорах про знесення об’єкта самочинного будівництва за обставин, коли право власності на самочинно побудоване нерухоме майно зареєстроване за певною особою без дотримання визначеного ст. 376 ЦК України порядку, належним способом захисту прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, є вимога про знесення об’єкта самочинного будівництва відповідно до ч. 4 ст. 376 ЦК України.

До того ж, враховуючи негаторний характер позову власника земельної ділянки, відповідачем за вимогою про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом знесення об’єкта самочинного будівництва має бути особа, яка чинить перешкоди у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою, тобто останній набувач такого об’єкта.

Оскільки в цій справі позовну вимогу про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення об’єкта самочинного будівництва пред’явлено прокурором до забудовника, а не до останніх набувачів об’єкта самочинного будівництва, Велика Палата ВС зробила висновок про необхідність відмовити в задоволенні цієї вимоги позову з огляду на її пред’явлення до неналежного відповідача.

Постанова ВП ВС від 17 грудня 2025 року у справі № 908/2388/21 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/133983611.

Із цим та іншими правовими висновками Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.

03/02/2026

Витрати сторони на відрядження своїх представників до суду для участі в засіданні касаційної інстанції є судовими витратами, оскільки участь у судовому засіданні – це процесуальна дія, а прибуття до суду в іншому місті є об’єктивно необхідним для реалізації права на захист.

Такий висновок зробила колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Постановою КГС ВС залишив касаційну скаргу ТОВ без задоволення, а судові рішення попередніх інстанцій – без змін.

Військові частини звернулися до Верховного Суду з клопотанням про стягнення з ТОВ судових витрат, пов’язаних з відрядженням представників до іншого міста для участі в судовому засіданні у суді касаційній інстанції.

КГС ВС встановив, що представники військових частин брали участь у судовому засіданні в порядку самопредставництва, а заявлені витрати підтверджені наданими представниками належними доказами: наказами про відрядження, проїзними документами, рахунками за проживання та звітами про використання коштів.

Суд касаційної інстанції зазначив, що витрати сторони на відрядження своїх представників до суду для участі в судовому засіданні (проїзд, проживання, добові) є судовими витратами, адже участь у судовому засіданні – це процесуальна дія. Якщо судове засідання відбувається в іншому місті, то прибуття до суду представника сторони є об'єктивно необхідним для реалізації права на захист. Відповідно, витрати на проїзд та проживання представника сторони, який є її працівником і бере участь у справі в порядку самопредставництва, – це витрати, пов'язані з вчиненням процесуальних дій.

Хоча ГПК України прямо не виокремлює витрати сторони у справі на відрядження своїх працівників в окремий вид судових витрат (на відміну від витрат на професійну правничу допомогу), проте такі витрати охоплюються змістом п. 4 ч. 3 ст. 123 ГПК України.

КГС ВС визнав такі витрати обґрунтованими, співмірними та безпосередньо пов’язаними з розглядом справи.

За результатами розгляду КГС ВС задовольнив клопотання військових частин і стягнув витрати, понесені в суді касаційної інстанції.

Додаткова постанова КГС ВС від 28 січня 2026 року у справі № 916/4944/24 – http://reyestr.court.gov.ua/Review/133666805.

Із цим та іншими правовими висновками Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.

25/12/2025

🔥Постанова КЦС ВС від 28.11.2024 № 645/7759/20 (61-11708св23):
📎https://zakononline.com.ua/court-decisions/show/123658929
👨‍⚖️Суддя-доповідач: Сердюк В. В.
✅Після здійснення самочинного будівництва ДАБК наказами скасовано реєстрацію декларацій про початок виконання будівельних робіт та декларацій про готовність об`єктів до експлуатації. ДАБК наказами скасував дії містобудівних умов та обмежень забудови земельних ділянок, виданих позивачам. Таким чином, подання позивачами декларацій про готовність до експлуатації об`єкта нерухомості не свідчить про дотримання порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, а тому у задоволенні позовних вимог про визнання права власності на спірне нерухоме майно слід відмовити

✔️Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
У частині другій статті 331 ЦК України встановлено, що право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва. Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Аналіз положень статті 331 ЦК України у системному зв`язку з нормами статей 177-179, 182 цього Кодексу, частини третьої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» дає підстави для висновку про те, що право власності на новостворене нерухоме майно як об`єкт цивільних прав виникає з моменту його державної реєстрації.
Статтею 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що державна реєстрація прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Відповідно до статті 18 Закону України «Про основи містобудування» реалізація містобудівної документації полягає у впровадженні рішень відповідних органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування при плануванні відповідних територій, комплексній забудові та реконструкції населених пунктів, проектуванні та будівництві об`єктів житлово-цивільного і виробничого призначення, систем транспортного та інженерного забезпечення, впорядкуванні і благоустрої територій. Закінчені будівництвом об`єкти підлягають прийняттю в експлуатацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Експлуатація не прийнятих у встановленому законодавством порядку об`єктів забороняється.
За положеннями пункту 2 Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 року № 461 (далі - Порядок № 461), прийняття в експлуатацію об`єктів, що належать до І-ІІІ категорії складності, та об`єктів, будівництво яких здійснено на підставі будівельного паспорта, проводиться шляхом реєстрації Державною архітектурно-будівельною інспекцією України та її територіальними органами поданої замовником декларації про готовність об`єкта до експлуатації.
Отже, державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об`єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку.
Визнання ж права власності на об`єкт незавершеного будівництва, не прийнятого до експлуатації, в судовому порядку нормами ЦК України чи іншими нормативними актами не передбачено.
Зазначений висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 27 травня 2015 року у справі № 6-159цс15 і підстав для відступу від нього не вбачала Велика Палата Верховного Суду у постанові 18 грудня 2019 року № 200/22329/14-ц (провадження № 14-483цс19).
У пункті 45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі 680/214/16-ц (провадження № 14-445цс19) суд касаційної інстанції зазначив, що особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (провадження № 14-8цс21) та вказано, що особа не набуває права власності на об`єкт самочинного будівництва (пункт 148).
Згідно із частиною другою статті 375 ЦК України власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно, тому на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудовано на ній, якщо це право не порушує права інших осіб (частина п`ята статті 376 ЦК України).
Відповідно до статті 392 ЦК України власник може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати документа, який засвідчує його право власності.
Вирішуючи справу за позовом власника (землекористувача) земельної ділянки про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, суди зобов`язані встановити усі обставини справи, зокрема: чи є позивач власником (користувачем) земельної ділянки; чи звертався він до компетентного державного органу про прийняття забудови до експлуатації; чи є законною відмова у такому прийнятті; чи є порушення будівельних норм та правил (постанова Верховного Суду від 19 лютого 2024 року у справі № 378/729/21, провадження № 61-8307св23).
На підставі частини третьої статті 376 ЦК України суд може задовольнити позов про визнання права власності на самочинно збудоване майно на земельній ділянці, яка перебуває у власності особи, за умови, що будівництво велося з додержанням архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил згідно із законодавством, містобудівною та проектною документацією, а також у разі, якщо ці обставини були предметом розгляду компетентного державного органу (постанова Верховного Суду від 03 серпня 2023 року у справі № № 442/5556/19, провадження № 61-9577св22).
Відповідно до статті 8 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» планування та забудова земельних ділянок здійснюється їх власниками чи користувачами в установленому законодавством порядку.
Держава гарантує, що при здійсненні містобудівної діяльності повинні бути забезпечені: розробка містобудівної документації, проєктів конкретних об`єктів згідно з вихідними даними на проектування, з дотриманням норм і правил; розміщення і будівництво об`єктів відповідно до затверджених у встановленому порядку містобудівної документації та проєктів цих об`єктів; раціональне використання земель та територій для містобудівних потреб, підвищення ефективності забудови та іншого використання земельних ділянок; охорона культурної спадщини, збереження традиційного характеру середовища населених пунктів; урахування державних та громадських інтересів при плануванні та забудові територій; урахування законних інтересів та вимог власників або користувачів земельних ділянок та будівель, що оточують місце будівництва; інформування через медіа громадян про плани перспективного розвитку територій і населених пунктів, розміщення важливих містобудівних об`єктів; участь громадян, об`єднань громадян в обговоренні містобудівної документації, проектів окремих об`єктів і внесення відповідних пропозицій до державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій; захист прав громадян та громадських організацій згідно із законодавством (стаття 5 Закону України «Про основи містобудування»).
Під час вирішення спору про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно суд має виходити з того, що право на виконання будівельних робіт виникає у забудовника лише за наявності документів, які надають право виконувати будівельні роботи та передбачені статтями 26, 29-31 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», а також у передбачених законом випадках отримання дозволу на виконання будівельних робіт (статті 34, 37 цього Закону) (постанова Верховного Суду від 18 серпня 2023 року у справі № 200/15210/18, провадження № 61-12142св22).
Прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів належить до одного з етапів проектування та будівництва об`єктів, що здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок (пункт 5 частини п`ятої стаття 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»).
Частиною другою статті 36 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» встановлено заборону на виконання будівельних робіт без подання повідомлення про початок виконання будівельних робіт.
Частиною восьмою статті 39 Закону України «Про регулювання містобудівельної діяльності» передбачено, що експлуатація закінчених будівництвом об`єктів, не прийнятих в експлуатацію, забороняється. Аналогічна норма закріплена у пункті 12 Порядку № 461.
Відповідно до статті 39 Закону України «Про регулювання містобудівельної діяльності», пункту 3 Порядку № 461 прийняття в експлуатацію об`єктів, що належать до I-III категорії складності, та об`єктів, будівництво яких здійснювалося на підставі будівельного паспорта, здійснюється шляхом реєстрації відповідним органом державного архітектурно-будівельного контролю поданої замовником декларації про готовність об`єкта до експлуатації.
Пунктом 3-1 Порядку № 461 визначено перелік документів, які має подати зацікавлена особа, для прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкту.
Зазначені норми права, які регулюють порядок здійснення будівництва об`єктів, є такими, що відповідають критеріям правової визначеності і передбачуваності.
У пункті 17 Порядку № 461 зазначено, що замовник (його уповноважена особа) заповнює і подає до відповідного органу державного архітектурно-будівельного контролю один примірник декларації щодо об`єктів, будівництво яких здійснено на підставі будівельного паспорта, за формою, наведеною у додатку 2 до цього Порядку; щодо об`єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об`єктів з незначними наслідками (СС1), за формою, наведеною у додатку 3 до цього Порядку; щодо самочинно збудованого об`єкта, на яке визнано право власності за рішенням суду, за формою, наведеною у додатку 5 до цього Порядку.
Документи подаються в електронній формі, паперовій формі або поштовим відправленням з описом вкладення через центри надання адміністративних послуг.
Орган державного архітектурно-будівельного контролю протягом десяти робочих днів з дня надходження декларації перевіряє повноту даних, зазначених у декларації, та забезпечує внесення інформації, зазначеної у декларації, до реєстру (пункт 18 Порядку № 461).
Відповідно до пункту 19 Порядку № 461 у разі подання чи оформлення декларації з порушенням установлених вимог орган державного архітектурно-будівельного контролю повертає її замовнику (його уповноваженій особі) у спосіб, відповідно до якого були подані документи, з письмовим обґрунтуванням причин повернення у строк, передбачений для її реєстрації.
Після усунення недоліків, що спричинили повернення декларації, замовник (уповноважена ним особа) може повторно звернутися до органу державного архітектурно-будівельного контролю для реєстрації декларації.
Таким чином, правом на звернення до суду з позовом про визнання права власності на самочинно збудоване або реконструйоване нерухоме майно наділена особа, яка у передбаченому законом порядку зверталася до органів державного архітектурно-будівельного контролю, це питання було предметом розгляду компетентного державного органу, рішення якого чи його відсутність (бездіяльність) дають підстави вважати про наявність спору про право. Однак у справі, яка переглядається, вказаних умов позивачами не дотримано.
Після здійснення самочинного будівництва 19 січня 2018 року ІДАБК ДТК Харківської міської ради наказами № 24 та № 25 ОСОБА_1 та ОСОБА_2 скасовано реєстрацію декларацій про початок виконання будівельних робіт від 06 грудня 2013 року та декларацій про готовність об`єктів до експлуатації від 15 січня 2018 року.
21 травня 2018 року Департамент ДАБК у Харківській області наказами № 93-2018 та № 94-2018 скасував дії містобудівних умов та обмежень забудови земельних ділянок від 13 листопада 2013 року № 23 та № 24, виданих ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Таким чином, подання позивачами (№ ХК141180151754 - ОСОБА_1 та № ХК141180151759 - ОСОБА_2 ) декларацій від 15 січня 2018 року про готовність до експлуатації об`єкта нерухомості не свідчить про дотримання порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів.
Такі висновки узгоджуються із висновками, викладеними у постанові Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1328цс15 та постановах Верховного Суду від 04 червня 2018 року у справі № 640/13030/16-ц (провадження № 61-1073св17), від 18 лютого 2019 року у справі № 308/5988/17 (провадження № 61-39346св18), від 19 травня 2022 року у справі № 263/8509/20 (провадження № 61-17420св21), від 28 червня 2023 року, справа № 715/1650/22 (провадження № 61-5011св23).
Із урахуванням зазначеного, виходячи з обставини цієї справи, а саме відсутності передбачених законом підстав для визнання за позивачами у судовому порядку права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог.
Щодо доводів касаційної скарги
Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявники послалися на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, стверджуючи про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема статті 392 ЦК України.
На думку колегії суддів, такі доводи касаційної скарги є безпідставними. Це підтверджується практикою Верховного Суду щодо застосування положень статті 392 ЦК України, яка є сталою та єдиною (постанови Верховного Суду України від 27 травня 2015 року у справі № 6-159цс15, від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1328цс15; постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року № 200/22329/14-ц, провадження № 14-483цс19; постанови Верховного Суду від 04 червня 2018 року у справі № 640/13030/16-ц (провадження № 61-1073св17), від 18 лютого 2019 року у справі № 308/5988/17 (провадження № 61-39346св18), від 19 травня 2022 року у справі № 263/8509/20 (провадження № 61-17420св21),
від 28 червня 2023 року, справа № 715/1650/22 (провадження № 61-5011св23).
Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди із судовими рішеннями у справі та переоцінки доказів у справі, проте встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до компетенції суду касаційної інстанції.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

#судовапрактика #самочиннебудівництво #споризправавласності #ст376ЦК #ст392ЦК

🤗Канал ЦДСП у "Telegram": https://t.me/cdoslidzennasp

Address

вУлица За Рудкою, 33, офіс 608
Ternopil
46003

Opening Hours

Monday 09:00 - 17:00
Tuesday 09:00 - 17:00
Wednesday 09:00 - 17:00
Thursday 09:00 - 17:00
Friday 09:00 - 17:00

Telephone

+380979732706

Website

Alerts

Be the first to know and let us send you an email when АДВОКАТСЬКЕ ОБ'ЄДНАННЯ "СИЛА ПРАВА" posts news and promotions. Your email address will not be used for any other purpose, and you can unsubscribe at any time.

Contact The Business

Send a message to АДВОКАТСЬКЕ ОБ'ЄДНАННЯ "СИЛА ПРАВА":

Shortcuts

Share

Category