14/07/2026
Дві Сталінські премії — і роман, який майже 20 років не дозволяли перевидавати. Слава офіційного класика — і стеження КДБ. Членство в партії — і вихід із неї на знак підтримки українських студентів.
Сьогодні — день пам’яті Олеся Гончара (1918–1995) — письменника, чия доля вмістила фронт, державне визнання, заборони й поступовий розрив із радянською системою.
Він народився під прізвищем Біличенко в Ломівці, що нині є частиною Дніпра. У 3 роки втратив матір, після чого його забрали до себе дідусь і бабуся в село Сухе на Полтавщині. Бабуся Пріся замінила хлопцеві маму, навчила молитися й відкрила перед ним світ народних переказів та оповідей.
Від родини матері він узяв прізвище Гончар. А Олесем його почав називати шкільний учитель, щоб відрізняти від інших Олександрів у класі. Згодом саме під цим ім’ям його знатиме вся Україна.
У дитинстві Гончар пережив Голодомор. Уже в ранній повісті «Стокозове поле», надрукованій напередодні війни у жорстко цензурованому вигляді, він спробував езоповою мовою розповісти про побачене. Пізніше задумував великий твір про голодну весну свого дитинства, однак так і не встиг його завершити.
Навчання в Харківському університеті перервала війна. У перші її дні Гончар добровольцем вступив до студентського батальйону, а згодом служив у мінометній батареї. Тричі був поранений, зазнав контузії, а в одному з найтяжчих боїв, за спогадами, єдиним із роти залишився живим. Один з уламків так і залишився в його нозі на все життя.
Влітку 1942 року контужений Гончар потрапив у полон. Його тримали в таборах на Харківщині та Полтавщині, а потім відправили на примусові сільськогосподарські роботи. У 1943 році він утік, повернувся до війська й дійшов до завершення війни старшим сержантом, старшиною мінометної батареї. Був відзначений бойовими орденами та трьома медалями «За відвагу».
Про полон письменник довго мовчав: у сталінській державі тих, хто пережив німецькі табори, нерідко вважали підозрілими або й оголошували «зрадниками». Сам Гончар згадував, що у найстрашніші хвилини його підтримували молитви бабусі Прісі, які він пам’ятав із дитинства.
Після фронту він написав трилогію «Прапороносці», яка принесла молодому авторові величезну славу та дві Сталінські премії. У книзі були його справжній бойовий досвід, пам’ять про загиблих і живі характери фронтовиків. Але водночас — обов’язкове для тієї доби возвеличення Сталіна та радянського ладу.
Саме тому Гончара називали не лише великим письменником, а й оспівувачем режиму. Повністю відкидати це визначення було б нечесно: він очолював Спілку письменників України, був депутатом, отримував найвищі радянські нагороди й підписував документи, за які його пізніше справедливо критикували. Проте звести всю його постать лише до служіння владі — також означало б спростити правду.
Гончар не був безстрашним дисидентом на кшталт Василя Стуса. Він ішов на компроміси, беріг родину, становище та можливість працювати. Водночас навіть на вершині радянської літературної ієрархії відмовився вводити Хрущова чи Брежнєва до своїх романів, хоча їхнє оточення прозоро натякало на таку послугу.
У 1967 році Гончар завершив «Собор» — і письменник, якого ще вчора обсипали нагородами, невдовзі став об’єктом організованого цькування.
У центрі роману — старий козацький собор, якому загрожує знищення. Та письменник говорив не лише про храм. Собор став образом людської совісті, історичної пам’яті й усього, що народ мусить зберегти.
Йому протистоїть кар’єрист Володька Лобода — людина без коріння, готова пожертвувати святинею заради посади та прихильності начальства. У цьому образі партійні керівники надто легко впізнали себе.
Завдяки величезному авторитету Гончара роман спочатку пропустили до друку. На початку 1968 року «Собор» надрукував журнал «Вітчизна», а згодом твір вийшов окремими книжками у видавництвах «Радянський письменник» і «Дніпро».
Перші відгуки були прихильними. Та невдовзі перший секретар Дніпропетровського обкому партії Олексій Ватченко побачив у Володьці Лободі натяк на себе. Після цього навколо роману розгорнули партійну кампанію.
Уже надруковані примірники вилучали з книгарень і бібліотек, запланований російський переклад зупинили, а «Собор» майже 20 років не перевидавали в радянській Україні. Твір не перехитрив цензуру — він устиг вийти завдяки авторитету Гончара й тому, що партійні керівники не одразу зрозуміли, наскільки виразно читачі впізнають у романі їх самих.
Для українських шістдесятників і дисидентів «Собор» став однією з найважливіших книг свого часу — про відповідальність перед історією, збереження святинь і небезпеку кар’єризму. Василь Стус навіть дорікав знайомим, які прочитали роман лише побіжно, настільки серйозно сприймав цей твір.
Справжні думки Гончара особливо виразно відкрилися після оприлюднення його щоденників:
«Яка дика епоха! З якою сатанинською силою нищилася Україна!.. Сталінщина своїми жахіттями, державним садизмом перевершила все».
Він одним із перших публічно заговорив про катастрофічні наслідки Чорнобиля, підтримував українську мову, Народний рух, збереження Хортиці та козацької спадщини. Очолив фонд відбудови Михайлівського Золотоверхого монастиря, знищеного радянською владою, хоча побачити відроджену святиню вже не встиг.
У жовтні 1990 року Гончар прийшов до студентів, які голодували в центрі Києва під час Революції на граніті. Серед них була і його онука Леся. Побачивши виснажену, але непохитну молодь та почувши глузування депутатів, письменник заявив про вихід із комуністичної партії, до якої вступив ще на фронті.
«У цих змучених, виснажених, але до краю стійких, здатних на самопожертву юнаках я впізнав нашу молодість», — написав він.
Олесь Гончар створив майже 20 романів і повістей. Його «Прапороносці», «Людина і зброя», «Тронка», «Зоря», «Берег любові» та «Собор» перекладено десятками мов. Він став одним із перших лавреатів Шевченківської премії, а вже в незалежній Україні був посмертно удостоєний звання Героя України.
У щоденнику Гончар залишив незвичайний запис:
«Січовик заповідав класти в могилу — під голову — сідло козацьке… А що я заповів би? Мені покласти під голову три книги: “Тронку”, “Собор” і “Зорю”».
«Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ!»
14 липня згадуємо Олеся Гончара — письменника, який знав ціну компромісів, але зберіг у собі той собор, про який написав для всієї України.
