Адвокатське об'єднання "Львівська адвокатська компанія"

09/07/2024

Найбільш поширеною формою шахрайства з банківськими картками є несанкціоновані транзакції, коли злочинець отримує доступ до інформації про банківську картку і в....

14/06/2024

https://www.pravda.com.ua/columns/2024/06/12/7460427/

Автори:

25/11/2023

Представники НААУ за кордоном розпочинають серію вебінарів, на яких висвітлять специфіку визнання правничої кваліфікації в країні перебування та нададуть практи...

15/09/2023

Інформація, отримана в ході спілкування адвоката з клієнтом, становить адвокатську таємницю. Відтак, зважаючи на положення Кримінального процесуального кодексу т...

23/07/2023

🔥Ухвала КЦС ВС від 19.04.2023 № 592/11227/20 (61-6833 св 22):
📎https://reyestr.court.gov.ua/Review/112065397
👨‍⚖️Суддя-доповідач: Пророк В.В.
✅Щодо можливості відступу від висновків Великої Палати Верховного Суду про те, що обрання позивачем неефективного (неналежного) на думку суду способу захисту порушеного права може бути самостійною підставою для відмови у задоволенні позову

✔️71. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина друга статті 16 ЦК України).
72. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути (частина друга статті 16 ЦК України):
1) визнання права;
2) визнання правочину недійсним;
3) припинення дії, яка порушує право;
4) відновлення становища, яке існувало до порушення;
5) примусове виконання обов`язку в натурі;
6) зміна правовідношення;
7) припинення правовідношення;
8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;
9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;
10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
73. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (частина друга статті 16 ЦК України).
74. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п`ятої статті 13 цього Кодексу (частина третя статті 16 ЦК України).
75. Частини друга - п`ята статті 13 ЦК України передбачають:
75.1. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.
75.2. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
75.3. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.
75.4. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція.
76. У статті 203 ЦК України закріплені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.
77. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України). Стаття 216 ЦК України регулює правові наслідки недійсності правочину, зокрема її частина перша передбачає реституцію.
78. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (частина перша статті 387 ЦК України).
79. Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
81. Згідно із частиною третьою статті 26 Закону про держреєстрацію речових прав відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).
82. Державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться, зокрема, на підставі судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону про держреєстрацію речових прав).
83. Стаття 37 Закону про іпотеку регулює передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки. Разом з тим стаття 38 цього закону окремо регулює право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки.
84. Дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені, на підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, без необхідності отримання для цього будь-якого окремого уповноваження іпотекодавця. При нотаріальному посвідченні такого договору купівлі-продажу правовстановлюючий документ на предмет іпотеки не подається (частина п`ята статті 38 Закону про іпотеку).
85. Договір купівлі-продажу предмета іпотеки, укладений відповідно до цієї статті, є правовою підставою для реєстрації права власності покупця на нерухоме майно, що було предметом іпотеки (частина десята статті 38 Закону про іпотеку).
90. Апеляційний суд, визначаючи правовий висновок Верховного Суду з приводу підходу до розуміння ефективності обраного способу захисту порушених прав та необхідності застосування саме такого способу захисту з посиланням на постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, сформулював його так, як він не сформульований у цій постанові Великої Палати Верховного Суду. Разом з тим, сам по собі цей висновок відповідає правовим висновкам Верховного Суду, закріпленим в інших його постановах. Тому посилання позивача на відступ від цього висновку у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц є необґрунтованим, оскільки зміст пункту 143 цієї постанови від 23 листопада 2021 року навпаки відповідає правовому висновку, який зазначив апеляційний суд. Також необхідно врахувати, що у пункті 153 постанови від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц Велика Палата Верховного Суду здійснила відступ не від загального висновку, закріпленого у зазначеному пункті 143, а у частині конкретно обраного способу захисту порушеного права, закріпленого у пункті 5.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16. Отже, цей аргумент позивача не є обґрунтованим.
91. Щодо подібності правовідносин справи, яка розглядається, та справи № 338/180/17, то, враховуючи вищезазначені правові висновки Верховного Суду щодо визначення подібності таких правовідносин, необхідно зазначити, що висновок на якій послався апеляційний суд в контексті постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, має узагальнений характер, суть якого не змінюється в залежності від певних відмінностей змісту спірних правовідносин та об`єктного складу справи, що розглядається, та справи № 338/180/17. Тому правовідносини можна вважати подібними, у зв`язку з чим відповідний аргумент позивача є необґрунтованим. Однак посилання апеляційного суду на цей правовий висновок ще не означає його правильне застосування апеляційним судом.
92. Усі інші посилання позивача на правові висновки Верховного Суду, які не врахував апеляційний суд, зокрема, щодо відсутності вимоги про визнання недійсними договорів як правочинів, на підставі яких відбувався рух спірного нерухомого майна до останнього його набувача, є обґрунтованими, виходячи зі змісту цих правових висновків. Апеляційний суд безпідставно не прийняв їх до уваги. Разом з тим, вагання позивача щодо формулювання належного способу захисту своїх прав у цій справі, неоднозначний підхід апеляційного суду до оцінки ефективності цього способу захисту вказує на наявність неоднозначного та непевного розуміння відповідних висновків Верховного Суду в частині оскарження правочину, на підставі якого безпідставно вибуло нерухоме майно із володіння його законного власника.
93. Апеляційний суд не надав значення тому, що ОСОБА_2 відповідно до договору купівлі-продажу від 25 червня 2020 року та встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи є першим та останнім набувачем спірної квартири після позивача.
94. Законодавство не передбачає, що може бути лише один ефективний та належний спосіб захисту інтересу та/або порушеного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. За певних законодавчих умов, якщо визнання правочину недійсним (зокрема, договору купівлі-продажу від 25 червня 2020 року) не є обов`язковою умовою реалізації можливостей захисту прав, наданих статтею 388 ЦК України, то це ще не означає, що таке визнання правочину недійсним не може бути самостійним не менш ефективним способом захисту, якщо він відповідно до умов законодавства призводить до досягнення мети - захисту права та/або інтересу, зокрема, повернення законному власнику у титульне володіння його нерухомого майна.
95. Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. Так, ЄСПЛ у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» («Chahal v. The United Kingdom», заява № 22414/93, п. 145) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органу розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
96. Зміст зобов`язань за статтею 13 Конвенції також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (дивитись рішення ЄСПЛ від 05 квітня 2005 року у справі «Афанасьєв проти України» («Afanasyev v. Ukraine», заява № 38722/02), п. 75)).
97. Закон про держреєстрацію речових прав є досить динамічним правовим документом з точки зору внесення у нього законодавчих змін, зокрема щодо здійснення реєстраційних дій на підставі судових рішень. Необхідно звернути увагу, що на момент ухвалення рішення суду першої інстанції та на момент прийняття постанови апеляційним судом абзац другий частини третьої статті 26 Закону про держреєстрацію речових прав передбачав, у тому числі, що у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав державний реєстратор проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).
98. Частина п`ята статті 38 Закону про іпотеку передбачає право іпотекодержателя за певних умов укласти договір купівлі-продажу предмета іпотеки, але не передбачає у цьому випадку набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки. У свою чергу, частина десята статті 38 Закону про іпотеку передбачає, що відповідний договір купівлі-продажу предмета іпотеки, укладений відповідно до цієї статті, є правовою підставою для реєстрації права власності покупця на нерухоме майно, що було предметом іпотеки. Отже, визнання недійсним цього договору є визнанням недійсним його як документу, на підставі якого проведено державну реєстрацію відповідного права, а іпотекодержатель не отримує це право в порядку реституції - воно повертається до первинного власника предмета іпотеки.
99. Верховний Суд вважає, що у контексті реалізації договору купівлі-продажу предмета іпотеки, визнання його недійсним є також допустимим ефективним та належним способом захисту порушеного права та/або інтересу власника предмета іпотеки. Є безпідставним обмеження осіб у способах захисту їх прав шляхом оцінки різної міри їх ефективності, якщо вони всі так чи інакше призводять до бажаного результату - відновлення порушеного права та/або захисту законного інтересу. Власник майна в жодному разі не може бути обмежений в абсолютному праві вимагати визнання недійсним будь-якого правочину, який стосується його майна.
100. Окремо Верховний Суд наголошує, що вважає помилковим підхід, за яким висновок суду про обрання позивачем неефективного (неналежного) способу захисту порушеного права є самостійною підставною для відмови позивачу у позові, навіть якщо суд встановить, що порушення права позивача дійсно мало місце.
101. Частина третя статті 16 ЦК України визначає виключні випадки, за яких суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи, такої підстави для відмови у захисті цивільного права та інтересу особи, як обрання позивачем неефективного способу захисту, не містить жодна норма права. Більш того частина друга статті 16 ЦК України прямо уповноважує суд захистити цивільне право або інтерес іншим способом, окрім перелічених у цій статті, який (1) встановлений договором, (2) встановлений законом (що кореспондує частині першій статті 5 ЦПК України) чи (3) встановлений судом у визначених законом випадках (чому відповідає частина друга статті 5 ЦПК України).
102. Спосіб захисту, про який позивач просить суд, визначається ним у предметі позов - матеріально-правовій вимозі позивача до відповідача, щодо якої позивач звертається до суду за захистом своїх прав чи інтересів. Така матеріально правова вимога може бути словесно сформульована позивачем у довільний спосіб, але саме завдання суду полягає в тому, щоб розтлумачити про який саме спосіб захист просить позивач:
1) визнання права;
2) визнання правочину недійсним;
3) припинення дії, яка порушує право;
4) відновлення становища, яке існувало до порушення;
5) примусове виконання обов`язку в натурі;
6) зміна правовідношення;
7) припинення правовідношення;
8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;
9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;
10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
103. Таким чином, розглядаючи спір, суд не обмежений у застосуванні принципу jura novit curia як у дослідженні підстав позову, так і у тлумаченні його предмету. Якщо позивач хоче повернути майно, то він хоче саме повернути майно незалежно від словесного вираження своєї вимоги, якщо ж позивач хоче отримати кошти, то він хоче отримати саме кошти, не дивлячись чи він просить зобов`язати відповідача їх сплатити чи просить стягнути кошти з відповідача. Суд лише повинен розтлумачити чи такі вимоги є, до прикладу, вимогами про відновлення становища, яке існувало до порушення, чи вимогами про примусове виконання обов`язку в натурі та правильно викласти резолютивну частину судового рішення так, щоб воно було виконуваним.
✔️104. Витлумачення Великою Палатою Верховного Суду підходу про те, що обрання позивачем неефективного (неналежного) на думку суду способу захисту порушеного права може бути самостійною підставою для відмови у задоволенні позову, викликає постійну і нестихаючу критику як зі сторони правничої спільноти, так і безпосередньо зі сторони спільноти суддівської.
105. У разі якщо позивач звертається до суду з вимогою, яка не може бути задоволена судом, наприклад, у випадку реквізиції майна в умовах воєнного стану особа, якій належало реквізоване майно, відмовляється від відшкодування його вартості та вимагає повернення в натурі майна, яке не збереглося, то суд повинен відмовити не у зв`язку з неналежним способом захисту, а саме з підстав необґрунтованості позову - бо закон прямо передбачає, що реквізоване майно повертається після закінчення воєнного стану лише, якщо воно збереглося.
(2) Висновок про підстави передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду
106. Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Згідно із частиною першою статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права.
107. Елементами верховенства права є, зокрема, принципи правової визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі. Принцип правової визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) (дивитись, наприклад, рішення Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 (абзац другий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини), 22 грудня 2010 року № 23-рп/2010 (абзац другий підпункту 4.1. пункту 4 мотивувальної частини), 29 червня 2010 року № 17-рп/2010 (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини), 20 грудня 2017 року № 2-р/2017 (абзац шостий пункту 2.1 мотивувальної частини),27 лютого 2018 року № 1-р/2018 (абзац дев`ятий підпункту 4.3 пункту 4 мотивувальної частини)).
108. Принцип юридичної визначеності є істотно важливим у питаннях довіри до судової системи загалом та дієвості верховенства права (правовладдя) (дивитись, наприклад, абзац перший підпункту 2.1.1 підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 18 червня 2020 року № 5-р(II)/2020).
109. Відповідно до пункту 4 частини четвертої статті 17 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (в актуальній редакції далі - Закон про судоустрій) єдність системи судоустрою забезпечується, зокрема, єдністю судової практики.
110. Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом (частина перша статті 36 Закону про судоустрій).
111. Єдність судової практики має гарантувати стабільність правопорядку та прогнозованість правозастосування. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства призводить до невизначеності закону та його суперечливого застосування.
112. Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення ЄСПЛ від 29 листопада 2016 року у справі «Греко-католицька парафія міста Лупені та інші проти Румунії» («Lupeni Greek Catholic Parish and Others v. Romania», заява № 76943/11, п. 123). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення ЄСПЛ від 22 листопада 1995 року у справі «S. W. проти Сполученого Королівства» («S.W. v. The United Kingdom», заява № 20166/92, п. 36)
113. Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду (частина четверта статті 403 ЦПК України).
114. Відповідно до частини першої статті 404 ЦПК України касаційний суд може за власною ініціативою вирішити питання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Порядок такої передачі врегульований, зокрема, статтею 404 ЦПК України.
115. Отже, Верховний Суд вважає за необхідне в контексті захисту прав та інтересів власником предмета іпотеки на цей предмет відступити від правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц та ідентичних інших, щодо того, що визнання недійсним договору купівлі-продажу предмета іпотеки є неналежним способом захисту відповідних прав та інтересів первинного власника предмета іпотеки, з володіння якого без його волі безпідставно вибув предмет іпотеки до нового набувача, оскільки не призводить до ефективного їх відновлення та захисту. Насправді це є одним з можливих способів захисту.
✔️116. Також Верховний Суд вважає за необхідне відступити від численних висновків Великої Палати Верховного Суду про те, що обрання позивачем неефективного (неналежного) на думку суду способу захисту порушеного права може бути самостійною підставою для відмови у задоволенні позову (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18, від 19 січня 2021 у справі № 916/1415/19, від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19,від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19, та ціла низка інших постанов).
117. З огляду на вищенаведене колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, керуючись частиною четвертою статті 403 та частиною першою статті 404 ЦПК України, дійшла висновку про наявність підстав передати цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

#судовапрактика #способизахисту #ефективнийспосібзахисту #переданонарозглядВП

🤗Канал ЦДСП у "Telegram": https://t.me/cdoslidzennasp

22/06/2023

🔥Постанова КЦС ВС від 07.06.2023 № 234/3840/15-ц (61-3014св22):
📎https://reyestr.court.gov.ua/Review/111460288
👨‍⚖️Суддя-доповідач: Коломієць Г. В.
✅Суд, у межах наданих йому процесуальним законодавством повноважень, не позбавлений можливості самостійно зробити розрахунок заборгованості, якщо не погодився з розрахунком, наданим позивачем, оскільки незгода з наданим суду розрахунком не є підставою для відмови у задоволенні позову у повному обсязі

✔️Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
Згідно зі статями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов`язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
Відповідно до вимог частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред`явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Згідно з частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до положень статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Суд першої інстанції, з урахуванням вказівок, викладених у постанові Верховного Суду від 28 листопада 2018 року, а саме: у матеріалах справи відсутній належний та допустимий розрахунок суми боргу; необґрунтовано відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні клопотання про призначення судово-економічної експертизи з метою визначення дійсного розміру заборгованості за кредитним договором; не надано оцінку доводам відповідача про те, що банк 02 серпня 2013 року безпідставно списав з кредитного рахунку 1 279, 61 доларів США та зарахував їх до простроченого тіла кредиту; не надано оцінку судовому рішенню, яке набрало законної сили, та яким, зокрема, визнано незаконними дії ПАТ КБ «ПриватБанк» щодо списання 02 серпня 2013 року грошових коштів у розмірі 40 799,68 грн з карткового рахунку, відкритого у ПАТ КБ «ПриватБанк» на ім`я ОСОБА_1 ; зробив висновок про те, що банк своїми діями створив умови, за якими відповідач утратив можливість сплачувати щомісячні платежі за кредитним договором.
При цьому нового розрахунку заборгованості за кредитним договором та графік погашення заборгованості за умовами первісного кредитного договору АТ КБ «ПриватБанк» не надало, а суд першої інстанції позбавлений можливості здійснити розрахунок самостійно. Суд апеляційної інстанції погодився з такими висновками.
Однак, колегія суддів зазначає, що судами попередніх інстанцій не враховано, що факт отримання коштів ОСОБА_1 не оспорювався і відповідач лише заперечує заявлений банком розмір заборгованості за кредитним договором.
✔️У справах про стягнення кредитної заборгованості чи звернення стягнення на предмет застави, кредитор повинен довести виконання ним своїх обов`язків за кредитним договором, а саме надання грошових коштів (кредиту) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник - повернення грошових коштів у розмірі та на умовах, визначених договором.
У цій справі банк довів належними і допустимими доказами факт укладення між ним та ОСОБА_1 кредитного договору, надання позичальнику кредитних коштів, тобто виконання належним чином своїх обов`язків. Судами встановлено, що прострочення виконання позичальником взятих на себе зобов`язань виникло внаслідок дій банку. Однак ОСОБА_1 не надав власного розрахунку, а також доказів, які підтверджують повернення позичальником кредиту у розмірі та строки, передбачені кредитним договором (додатковим договором).
✔️Встановивши факт існування між сторонами кредитних зобов`язань, суди попередніх інстанцій не врахували, що заборгованість визначається умовами кредитного договору та вимогами закону, а суд у будь-якому разі має стягнути ту суму, яка була доведена і щодо якої у суду немає сумніву, оскільки за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
У разі зміни договору зобов`язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо (частина перша статті 653 ЦК України).
Судом першої інстанції встановлено, що сторони 22 серпня 2013 року уклали додатковий договір до кредитного договору від 24 листопада 2006 року, за яким визначили суму заборгованості за кредитом (тіло кредиту) у розмірі 5 919,77 (додаток до додаткової угоди № 1). При цьому сторони погодили обов`язок позичальника щодо щомісячного внесення обов`язкових платежів у розмірі 410,84 доларів США у період з 22 серпня 2013 року по 23 січня 2015 року, який складається із: щомісячних платежів на погашення тіла кредиту, процентів, щомісячної комісії.
Із розрахунку заборгованості за кредитним договором станом на 30 червня 2021 року, вбачається, що до загального розміру заборгованості банком включено заборгованість за комісією.
Умовами пункту 1.1 кредитного договору від 24 листопада 2006 року та пункту 3 додаткової угоди від 22 серпня 2013 року, яким внесено зміни до кредитного договору від 24 листопада 2006 року пункт 7.1 кредитного договору викладено у наступній редакції: «Банк зобов`язується надати позичальнику кредитні кошти на строк з 24 листопада 2006 року по 23 січня 2015 року включно, у вигляді непоновлюваної кредитної лінії кредиту у розмірі 25 228,00 доларів США на наступні цілі: на купівлю автомобіля, а також у розмірі 15 465,76 доларів США на сплату страхових платежів у випадках та в порядку, передбачених пунктами 2.1.3, 2.2.7 даного договору зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 10,08% річних на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,00 % від суми виданого кредиту з моменту настання кредиту, щомісяця період сплати у розмірі 0,14 % від суми виданого кредиту, відсотки за дострокове погашення кредиту відповідно до пункту 3.11 даного договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно з пунктом 6.2 даного договору. Періодом сплати вважати період з 15 по 20 число кожного місяця.»
Пунктом 6.2 кредитного договору при невиконанні позичальником умов, передбачених пунктом 2.2.11 договору, банк зобов`язаний здійснити додатковий моніторинг погашення кредиту за рахунком. При цьому позичальник сплачує банку винагороду, що дорівнює сумі залишку коштів між сплаченими позичальником на день здійснення моніторингу коштами і нарахуваннями банком на останній термін сплати. Сплата винагороди здійснюється в гривні. У випадку, якщо кредит видається в іноземній валюті, винагорода сплачується в гривневу еквіваленті за курсом Національного банку на дату сплати.
Вказана вимога банку задоволенню не підлягає, з тих підстав, що вона є необґрунтованою, оскільки банк не мав права встановлювати у спірному кредитному договорі винагороду за проведення додаткового моніторингу згідно з пунктом 6.2 кредитного договору, тобто за послуги, які банк вчиняє на власну користь.
Згідно з абзацом другим частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) споживач не зобов`язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.
Відповідно до частин першої-третьої статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.
Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг.
Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц (провадження № 61-8862сво18).
Отже, умови кредитного договору від 24 листопада 2006 року, визначені пунктом 1.1 та додаткової угоди від 22 серпня 2013 року, визначені пунктом 3, за яким банк стягує винагороду за проведення додаткового моніторингу, визначеного у пункті 6.2 кредитного договору, що дорівнює сумі залишку коштів між сплаченими позичальником на день здійснення моніторингу коштами і нарахуваннями банком на останній термін сплати, є нікчемними, оскільки вказані платежі є платою, встановлення якої було заборонено частиною третьою статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», частиною четвертою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів».
Таким чином, позовні вимоги банку про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за комісією є необґрунтованими з вищевказаних підстав і задоволенню не підлягають.
Крім того, з наданих позивачем доказів встановлено, що на погашення боргу відповідач вніс 4 629,47 доларів США, а саме: 22 листопада 2013 року - 1 256,83 доларів США, 16 грудня 2013 року - 3 250,92 доларів США, 28 квітня 2014 року - 116,38 доларів США, 17 березня 2014 року - 2,34 доларів США, 05 листопада 2014 року - 3 доларів США, всього - 4 629,47 доларів США.
Тобто, зазначені суми відповідач вносив після укладення додаткового договору, тобто після 22 серпня 2013 року.
Із додатку до додаткової угоди № 1 вбачається, що за період з 22 серпня 2013 року по 23 січня 2015 року, за вирахуванням щомісячної комісії, позичальник мав сплатити банку 6 395,01 доларів США, із яких: 5 919,77 доларів США - тіло кредиту, 475,24 доларів США - проценти, визначені умовами кредитного договору.
Таким чином, після укладення додаткового договору (22 серпня 2013 року) та до закінчення дії кредитного договору (23 січня 2015 року), відповідач повернув банку 4 629,47 доларів США. З урахуванням розміру сум належних до сплати згідно з додатком до додаткової угоди № 1, неповернутою залишилася сума у розмірі 1 765,54 доларів США.
✔️Надаючи оцінку поданим сторонам доказам, а саме: розрахункам позивача, квитанціям та меморіальним ордерам, наданим відповідачем, висновку судово-економічної експертизи, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, вказав, що позбавлений можливості розрахувати дійсну суму заборгованості відповідача, оскільки відповідач не надав графік погашення заборгованості за умовами первісного кредитного договору. Тому відмовив у задоволенні позову про звернення стягнення на предмет застави, вказавши, що позивач переконливо не довів суму боргу за кредитним договором, а відповідач був позбавлений реальної можливості сплачувати за кредитним договором.
✔️Однак колегія суддів з таким висновком суду першої інстанції не погоджується, оскільки суд першої інстанції, у межах наданих йому процесуальним законодавством повноважень, не був позбавлений можливості самостійно зробити розрахунок заборгованості, якщо не погодився з розрахунком, наданим позивачем, оскільки незгода з наданим суду розрахунком не є підставою для відмови у задоволенні позову у повному обсязі.
Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що після укладення 22 серпня 2013 року додаткової угоди та визначення сторонами нового розміру кредиту та строків сплати цих кредитних коштів у додатку до додаткової угоди № 1, була відсутня необхідність у аналізі графіку погашення кредиту, який є невід`ємною частину договору від 24 листопада 2006 року (первісний кредитний договір).
При цьому колегія суддів вважає правильним висновки суду першої інстанції про те, що після спливу визначеного договором позики строку (23 січня 2015 року), позивач у порушення вимог частини другої статті 1050 ЦК України продовжував нараховувати проценти за кредитом.
Отже, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційного провадження в частині неврахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 755/7704/15-ц (провадження № 61-283св18), від 26 вересня 2018 року у справі № 159/2146/15-ц (провадження № 61-20113св18), від 02 жовтня 2020 року у справі № 911/19/19, знайшли своє підтвердження.
З урахування встановлених фактичних обставин справи судами попередніх інстанцій та висновків, яких дійшов суд касаційної інстанції вище, розмір заборгованості, яка залишилася несплаченою позичальником ОСОБА_1 банку за кредитним договором від 24 листопада 2006 року зі змінами, становить 1 765,54 доларів США.

#судовапрактика #кредитніспори #договірніспори

🤗Канал ЦДСП у "Telegram": https://t.me/cdoslidzennasp