16/03/2026
Директива Європейського Союзу 2024/1619 (CRD VI) та трансграничне кредитування: нова архітектура регуляторного контролю в Європейському Союзі
З 2026 року у правовому просторі Європейського Союзу запроваджується нова модель регулювання діяльності кредитних установ із третіх держав, що не є членами Європейського Союзу. Відтепер держави-члени Європейського Союзу зобов’язані застосовувати імплементовані положення Директиви (ЄС) 2024/1619, яка встановлює обов’язок держав-членів прийняти та опублікувати національні нормативні акти, необхідні для її виконання, а також забезпечити застосування її положень. Прийняття Директиви (ЄС) 2024/1619 було офіційно оприлюднене в Офіційному журналі Європейського Союзу ще 19 червня 2024 року, однак практичне регуляторне значення для учасників фінансового ринку пов’язане саме з початком її застосування.
Ключове значення для підприємств, що провадять діяльність у сфері приватного кредитування та інвестування, в контексті аналізу Директиви має нова стаття 21c, яка встановлює обмеження щодо надання так званих основних банківських послуг суб’єктами з третіх країн без створення належним чином авторизованої присутності в межах Європейського Союзу. Під такими послугами розуміється діяльність, що відповідає визначенню кредитної установи у праві Європейського Союзу, тобто діяльність, яка полягає у прийманні депозитів або інших поворотних коштів від громадськості у поєднанні з наданням кредитів на професійній основі.
Разом з тим, Директива не забороняє фінансування з-за меж Європейського Союзу як таке, однак вимагає, щоб діяльність, яка має банківський характер у розумінні європейського права, здійснювалася виключно через авторизовану філію третьої країни або дочірню кредитну установу під повноцінним наглядом національного регулятора. Отже, йдеться не про припинення трансграничного кредитування загалом, а про зміну його юридичної конструкції та підпорядкування уніфікованим правилам.
Водночас компанії, які здійснюють кредитування виключно за рахунок власного капіталу, не приймають депозитів або інших поворотних коштів від громадськості та не залучають фінансування від фізичних осіб, як правило, не підпадають під визначення кредитної установи у банківському розумінні. Для таких суб’єктів наразі не встановлено автоматичного обов’язку створення авторизованої банківської філії. Проте їх діяльність повинна бути проаналізована з точки зору фактичної економічної сутності операцій, способу залучення коштів та маркетингової активності на території Європейського Союзу, оскільки у випадку наближення моделі діяльності до банківської регулятор може поставити питання про необхідність відповідної авторизації.
Щоб зрозуміти логіку нової реформи, необхідно пояснити, що собою являє зазначена Директива в праві Європейського Союзу. Директива (ЄС) 2024/1619 відома також як CRD VI — це акт, який встановлює обов’язковий результат для держав-членів, але залишає їм свободу у способах реалізації. За своєю суттю — шоста редакція директиви містить вимоги до капіталу кредитних установ та концентрується на контролі доступу до ринку для установ із третіх країн.
Раніше регулювання філій банків із третіх держав значною мірою залежало від національного законодавства окремих країн-членів. Це дозволяло обирати юрисдикцію з більш гнучкими вимогами. Однак нова модель істотно звужує простір для такої практики, також посилюються вимоги до капіталу, внутрішнього контролю, управління ризиками та звітності філій. Також тепер ширші повноваження щодо обмеження діяльності або вимоги трансформації філії у дочірню установу отримують й національні регуляторні органи.
З огляду на такі нововведення доступ до ринку Європейського Союзу перестає бути питанням лише договірної структури чи вибору юрисдикції. Він стає питанням інституційної форми та готовності працювати під повноцінним пруденційним наглядом.
Найбільш безпосередньо наведені зміни в європейському праві зачеплять банки з третіх країн, які системно кредитують клієнтів у Європейському Союзі. Також під підвищеною увагою опинилися структури, які не є банками, але за економічною суттю здійснюють діяльність, близьку до банківської.
Для приватних кредитних фондів ситуація складніша і потребує індивідуального аналізу. Якщо вони не приймають депозити від громадськості, автоматичного застосування режиму філії третьої країни немає. Водночас формальна кваліфікація структури не гарантує відсутності регуляторних ризиків, якщо фактична діяльність наближається до банківської.
У практичному вимірі тепер трансгранична модель діяльності на ринку Європейського Союзу «без фізичної присутності» стає значно більш ризиковою. Також зростає роль наглядових органів відносно діяльності іноземних фінансових установ.
Отже, банківським установам із третіх країн (не членів Європейського Союзу) та фінансовим структурам, які не є банками, але за економічною суттю здійснюють діяльність, близьку до банківської, радимо вже зараз провести комплексний аудит своєї бізнес-моделі, визначити, чи відповідає вона визначенню кредитної установи, оцінити необхідність створення авторизованої філії або дочірнього банку на території Європейського Союзу, а також проаналізувати капітальні та операційні витрати переходу на нову модель та розпочати діалог із потенційним наглядовим органом.
Натомість приватним кредитним структурам радимо перевірити, чи не містить їх модель ознак приймання депозитів, оцінити маркетингову активність у державах-членах Європейського Союзу та провести юридичний аналіз ризику перекваліфікації діяльності.
В цілому ж можемо зробити висновок, що в 2026 році доступ до європейського фінансового ринку більше не визначається гнучкістю договірних конструкцій компаній і банків. Тепер він визначається статусом установи в системі регуляторного нагляду. Тому ті платники податків, які завчасно адаптують свої господарські структури бізнесу до нової архітектури контролю, збережуть передбачуваність і стабільність присутності в Європейському Союзі. Натомість ті компанії, що відкладатимуть таке рішення, ризикують зіткнутися з ситуацією, коли формат їхньої діяльності визначатиметься виключно вимогами регулятора.
________________________________________
Directive (EU) 2024/1619 (CRD VI) and Cross-Border Lending: A New Architecture of Regulatory Supervision in the European Union
As from 2026, a new regulatory model governing the activities of credit institutions from third countries (i.e., non-EU jurisdictions) is being introduced within the legal framework of the European Union. Member States are now required to apply the transposed provisions of Directive (EU) 2024/1619, which obliges them to adopt and publish the national measures necessary for its implementation and to ensure the application of those measures. Although Directive (EU) 2024/1619 was officially published in the Official Journal of the European Union on 19 June 2024, its practical regulatory significance for financial market participants is directly linked to the commencement of its application.
For entities engaged in private lending and investment activities, particular attention should be paid to the newly introduced Article 21c, which imposes restrictions on the provision of so-called core banking services by third-country undertakings without establishing a duly authorised presence within the European Union. Such services are understood as activities falling within the definition of a credit institution under EU law, namely the taking of deposits or other repayable funds from the public in conjunction with the granting of credit on a professional basis.
At the same time, the Directive does not prohibit financing from outside the European Union as such. However, it requires that activities which qualify as banking in nature under EU law be carried out exclusively through an authorised third-country branch or a subsidiary credit institution subject to full prudential supervision by the competent national authority. Accordingly, the reform does not eliminate cross-border lending in general, but rather modifies its legal structure and subjects it to harmonised regulatory standards.
Companies that provide financing exclusively from their own capital, do not accept deposits or other repayable funds from the public, and do not raise funds from retail individuals will, as a rule, not fall within the definition of a credit institution in the banking sense. For such entities, there is currently no automatic obligation to establish an authorised banking branch. Nevertheless, their activities must be carefully assessed in light of the actual economic substance of their operations, their funding model and their marketing activities within the European Union, as supervisory authorities may require authorisation if the business model is deemed to approximate banking activities in substance.
In order to understand the rationale of this reform, it is important to clarify the nature of the Directive within EU law. Directive (EU) 2024/1619, also referred to as CRD VI (the sixth Capital Requirements Directive), is a legislative act that establishes binding objectives for Member States while leaving them discretion as to the form and methods of implementation. In substance, CRD VI represents the sixth iteration of the capital requirements framework for credit institutions and places particular emphasis on controlling market access for institutions from third countries.
Previously, the regulation of branches of third-country banks largely depended on the national legislation of individual Member States, allowing institutions to select jurisdictions with comparatively flexible requirements. The new model significantly reduces the scope for such regulatory arbitrage. It strengthens capital, internal control, risk management and reporting requirements applicable to branches and expands the powers of national competent authorities to restrict activities or require the conversion of a branch into a subsidiary.
In light of these developments, access to the EU market can no longer be regarded solely as a matter of contractual structuring or jurisdictional choice. It has become a question of institutional form and readiness to operate under comprehensive prudential supervision.
The changes introduced by CRD VI will most directly affect third-country banks that systematically provide credit to clients within the European Union. Structures that are not formally banks but whose economic activity is substantively similar to banking will also fall under heightened scrutiny.
For private credit funds, the situation is more nuanced and requires individual assessment. Where such funds do not accept deposits from the public, the third-country branch regime does not apply automatically. However, formal classification alone does not eliminate regulatory risk where the substance of the activity resembles that of a credit institution.
In practical terms, cross-border operations within the European Union conducted “without physical presence” will become significantly more exposed to regulatory risk. The role and discretion of supervisory authorities in relation to foreign financial institutions will increase accordingly.
We therefore recommend that third-country banking institutions, as well as non-bank financial structures whose activities may be economically comparable to banking, conduct a comprehensive review of their business models at this stage. This should include determining whether their activities fall within the definition of a credit institution, assessing the potential need to establish an authorised branch or subsidiary within the European Union, evaluating the capital and operational costs associated with transition to the new framework, and initiating dialogue with the relevant supervisory authority.
Private credit structures should, in turn, verify whether their model contains elements that could be interpreted as the taking of deposits, review their marketing activities within EU Member States, and carry out a legal assessment of the risk of recharacterisation of their activities.
Overall, we can conclude that as of 2026, access to the European financial market will no longer be determined by the flexibility of contractual arrangements alone. It will depend on an institution’s regulatory status within the supervisory architecture of the European Union. Those who proactively adapt their corporate and operational structures to the new regulatory environment will preserve predictability and stability of their presence within the EU. Conversely, entities that delay such adjustments risk facing a situation in which the structure of their activities is defined not by business strategy, but by supervisory intervention.
________________________________________
Directive (UE) 2024/1619 (CRD VI) et le crédit transfrontalier : une nouvelle architecture du contrôle prudentiel au sein de l’Union européenne
À compter de 2026, une nouvelle модель de régulation des établissements de crédit originaires de pays tiers, non membres de l’Union européenne, est introduite dans l’ordre juridique de l’Union européenne. Les États membres sont désormais tenus d’appliquer les dispositions transposées de la Directive (UE) 2024/1619, laquelle impose aux États membres d’adopter et de publier les actes normatifs nationaux nécessaires à sa mise en œuvre, ainsi que d’en assurer l’application effective. La Directive (UE) 2024/1619 a été officiellement publiée au Journal officiel de l’Union européenne le 19 juin 2024 ; toutefois, sa portée réglementaire pratique pour les acteurs des marchés financiers est essentiellement liée à la date d’entrée en application de ses dispositions.
Dans le cadre de l’analyse de la Directive, l’article 21c revêt une importance particulière pour les entreprises actives dans le domaine du crédit privé et de l’investissement. Cette disposition introduit des restrictions concernant la fourniture de services bancaires dits « essentiels » par des entités de pays tiers en l’absence d’une présence dûment autorisée au sein de l’Union européenne. Par « services essentiels », il convient d’entendre les activités correspondant à la définition d’un établissement de crédit au sens du droit de l’Union européenne, à savoir la réception de dépôts ou d’autres fonds remboursables du public combinée à l’octroi de crédits à titre professionnel.
La Directive n’interdit pas en tant que telle le financement en provenance de pays tiers. Elle exige toutefois que toute activité présentant un caractère bancaire au sens du droit de l’Union soit exercée exclusivement par l’intermédiaire d’une succursale autorisée d’un établissement de pays tiers ou d’un établissement de crédit filiale soumis au contrôle prudentiel complet de l’autorité nationale compétente. Il ne s’agit donc pas d’une suppression du crédit transfrontalier en tant que tel, mais d’une transformation de sa construction juridique et de son assujettissement à des règles harmonisées.
Parallèlement, les sociétés qui accordent des financements exclusivement au moyen de leurs fonds propres, qui ne reçoivent pas de dépôts ni d’autres fonds remboursables du public et qui ne lèvent pas de capitaux auprès de personnes physiques ne relèvent, en principe, pas de la définition d’un établissement de crédit au sens bancaire. Pour ces entités, aucune obligation automatique de créer une succursale bancaire autorisée n’est actuellement prévue. Néanmoins, leurs activités doivent être analysées au regard de la substance économique réelle des opérations, des modalités de financement et de l’intensité de leur activité marketing sur le territoire de l’Union européenne. En cas de rapprochement substantiel de leur modèle économique avec une activité bancaire, l’autorité de surveillance pourrait soulever la question de la nécessité d’une autorisation appropriée.
Afin de comprendre la logique de cette réforme, il convient de préciser la nature juridique de la Directive en droit de l’Union européenne. La Directive (UE) 2024/1619, également connue sous le nom de CRD VI, est un acte juridique qui fixe un résultat obligatoire pour les États membres tout en leur laissant une marge d’appréciation quant aux modalités de mise en œuvre. En substance, cette sixième révision de la directive relative aux exigences de fonds propres renforce les exigences applicables aux établissements de crédit et met l’accent sur le contrôle de l’accès au marché pour les établissements de pays tiers.
Auparavant, la réglementation des succursales de banques de pays tiers dépendait largement des législations nationales des différents États membres, ce qui permettait de choisir des juridictions offrant des exigences plus souples. Le nouveau modèle réduit considérablement cette marge d’optimisation réglementaire. Les exigences en matière de fonds propres, de contrôle interne, de gestion des risques et de reporting des succursales sont renforcées. Les autorités nationales compétentes disposent désormais de pouvoirs élargis pour restreindre les activités ou exiger la transformation d’une succursale en filiale.
À la lumière de ces évolutions, l’accès au marché de l’Union européenne ne relève plus uniquement d’une question de structuration contractuelle ou de choix de juridiction. Il devient une question de forme institutionnelle et de capacité à opérer sous un contrôle prudentiel complet.
Ces modifications du droit européen affecteront en premier lieu les banques de pays tiers qui octroient de manière systématique des crédits à des clients au sein de l’Union européenne. Seront également soumises à une attention accrue les structures qui, sans être des banques, exercent, du point de vue économique, des activités proches de celles du secteur bancaire.
Pour les fonds de crédit privés, la situation est plus nuancée et requiert une analyse individualisée. En l’absence de réception de dépôts du public, le régime applicable aux succursales de pays tiers ne s’applique pas automatiquement. Toutefois, la qualification formelle d’une structure ne garantit pas l’absence de risques réglementaires si son activité effective se rapproche d’une activité bancaire.
Dans une perspective pratique, le modèle d’activité transfrontalière sur le marché de l’Union européenne « sans présence physique » devient sensiblement plus risqué. Le rôle des autorités de surveillance à l’égard des établissements financiers étrangers s’en trouve renforcé.
En conséquence, il est recommandé aux établissements bancaires de pays tiers (non membres de l’Union européenne) ainsi qu’aux structures financières qui, sans être des banques, exercent des activités économiquement comparables à des activités bancaires, de procéder dès à présent à un audit complet de leur modèle économique, de déterminer s’il correspond à la définition d’un établissement de crédit, d’évaluer la nécessité de créer une succursale autorisée ou une filiale bancaire au sein de l’Union européenne, d’analyser les coûts en capital et les coûts opérationnels liés à la transition vers le nouveau modèle et d’engager un dialogue précoce avec l’autorité de surveillance compétente.
Les structures de crédit privées sont invitées, pour leur part, à vérifier si leur modèle comporte des éléments assimilables à la réception de dépôts, à évaluer leur activité marketing dans les États membres de l’Union européenne et à procéder à une analyse juridique des risques de requalification de leurs activités.
De manière générale, l’année 2026 marque un tournant : l’accès au marché financier européen ne sera plus déterminé par la flexibilité des constructions contractuelles des entreprises et des banques, mais par le statut de l’entité au sein du système de supervision réglementaire. Les acteurs économiques qui adapteront en temps utile leurs structures organisationnelles à la nouvelle architecture de contrôle préserveront la prévisibilité et la stabilité de leur présence au sein de l’Union européenne. À l’inverse, les entreprises qui différeront ces décisions s’exposent au risque de voir le format de leurs activités déterminé exclusivement par les exigences du régulateur.
