Правозахисна Консалтингова Група

13/04/2017

Верховна Рада України може розглянути і затвердити нову редакцію Трудового кодексу вже до кінця нинішньої сесії – до липня 2017 року.
Головні зміни до Трудового кодексу такі:
*При прийомі на роботу обов’язковим стане укладення письмового трудового договору між роботодавцем і працівником. Зараз це відбувається за згодою обох сторін.
Вагітні жінки не проходитимуть випробувальний термін при прийомі на роботу.
Причиною звільнення співробітника може стати розголошення службової таємниці, грубе порушення правил техніки безпеки, недостатня кваліфікація. Зараз начальник може звільнити співробітника лише за пияцтво, прогули і злодійство.
Користуйтесь консультацією: Порядок вивільнення працівників у разі розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці
Трудовий тиждень не перевищуватиме 40 робочих годин, а при шкідливих умовах виробництва – 36 годин. За письмової згоди працівника кількість годин може бути збільшена до 44. У цьому випадку за кожну годину понаднормової роботи співробітнику платитимуть втричі більше. Зараз понаднормовий тариф – вдвічі вищий, ніж звичайно. При необхідності працювати з 22:00 до 6:00 оплата робочого часу зросте на 30% (зараз – на 20%).
Вводиться поняття гнучкого графіка і можливості роботи на дому. Іншими словами, відпрацьований час фіксуватиметься, але основним критерієм при таких умовах стане якісне виконання роботи в строк.
Чоловіки і жінки з рівним досвідом роботи і аналогічними обов’язками отримуватимуть однакові зарплати. Зараз це питання не регламентується.
Керівникам дозволять стежити за співробітниками за допомогою відеокамер.
Згадайте новину: Роботодавцям заборонили скорочувати працівників, яким залишилося менше 3-х років до пенсії
При цьому працівники повинні бути попереджені про це, а камери забороняється встановлювати в приміщеннях, де відеоспостереження може принизити гідність людини. Наприклад, у вбиральні. Зараз можливість відеоспостереження не прописана в Трудовому кодексі.
Щорічну відпустку збільшать з 24 до 28 днів. Обідня перерва теж буде регламентована – не менш 30 хвилин, але не більше двох годин. У новому проекті прописано, що працівник має право на короткі перерви протягом дня.
Розмір вихідної допомоги працівника в разі скорочення буде збільшений. Сума залежить від стажу співробітника.
Автори законопроекту кажуть, що новий кодекс може набути чинності 1 січня 2018 року.

http://protokol.com.ua/ua/rivni_prava_i_prichini_dlya_zvilnennya_podrobitsi_novogo_trudovogo_kodeksu/

Верховна Рада України може розглянути і затвердити нову редакцію Трудового кодексу вже до кінця нинішньої сесії – до липня 2017 року.

05/04/2017

30/03/2017

Якщо вартість дарунка, який надається платнику податків, не перевищує 25% однієї мінімальної заробітної плати (у розрахунку на місяць), встановленої на 1 січня звітного податкового року (у 2017 року - 800 грн.), то вона не є об'єктом оподаткування податком на доходи фізичних осіб. Про це йдеться у листі ДФС від 24.02.2017 № 2985/5/99-99-13-02-03-16.

У разі якщо вартість дарунка перевищує вказаний розмір, то сума такого перевищення оподатковується податком на доходи фізичних осіб як додаткове благо з урахуванням п. 164.5 ст. 164 Кодексу, тобто коефіцієнт застосовується виключно до суми перевищення.

Оподаткування доходів фізичних осіб регламентується розділом IV Кодексу, згідно з пп. 165.1.39 п. 165.1 ст. 165 якого до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку не включається вартість дарунків (а також призів переможцям та призерам спортивних змагань), якщо їх вартість не перевищує 25 відсотків однієї мінімальної заробітної плати (у розрахунку на місяць), встановленої на 1 січня звітного податкового року, за винятком грошових виплат у будь-якій сумі.

Водночас пп. "е" пп. 164.2.17 п. 164.2 ст. 164 Кодексу встановлено, що до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включається дохід, отриманий таким платником як додаткове благо (крім випадків, передбачених ст. 165 Кодексу), у вигляді, зокрема, вартості безоплатно отриманих товарів (робіт, послуг), визначеної за правилами звичайної ціни.

Якщо додаткові блага надаються у не грошовій формі, сума податку об'єкта оподаткування обчислюється за правилами, визначеними п. 164.5 ст. 164 Кодексу.

Податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов'язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку 18 відс., визначену в ст. 167 Кодексу.

http://ukrainepravo.com/news/ukraine/tseautsrny-vaukhkfkhyu-es-800-guyvyere-rye-stseakhnsvtsyukhefya/

Якщо вартість дарунка, який надається платнику податків, не перевищує 25% однієї мінімальної заробітної плати, то вона не є об'єктом оподаткування податком на доходи фізичних осіб

23/03/2017

Доступ до таємної інформації надається ухвалою суду представнику позивача, який має допуск до державної таємниці, виходячи з обставин, встановлених під час здійснення адміністративного судочинства.

Про це ідеться у довідці Вищого адміністративного суду щодо допуску і доступу представника позивача до матеріалів адміністративної справи, які містять державну таємницю, передає «Закон і Бізнес».
Приводимо повний текст документу:
Відповідно до частини першої статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАСУ) ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в адміністративному суді інформації про дату, час і місце розгляду своєї справи та ухвалені в ній судові рішення.
Згідно з частиною першою статті 59 КАСУ повноваження на ведення справи в суді дає представникові право на вчинення від імені особи,
яку він представляє, усіх процесуальних дій, які може вчинити ця особа.
Отже, представник позивача не може бути обмежений у праві на отримання в адміністративному суді інформації про дату, час і місце розгляду справи свого довірителя та ухвалені в ній судові рішення.
Згідно з частиною третьою статті 49 КАСУ особи, які беруть участь у справі, мають право, зокрема: знайомитися з матеріалами справи; брати участь у дослідженні доказів; знайомитися з технічним записом, журналом судового засідання, протоколом про вчинення окремої процесуальної дії і подавати письмові зауваження до них; робити із матеріалів справи виписки, знімати копії з матеріалів справи, одержувати копії судових рішень.
За змістом статті 47 КАСУ до числа осіб, які беруть участь у справі, належить також і представник позивача.
Отже, представник позивача має всі перелічені вище права, що закріплені у статті 49 КАСУ.
Разом із тим в Україні діє Закон України «Про
державну таємницю» (далі – Закон), що регулює суспільні відносини, пов'язані з віднесенням інформації до державної таємниці, засекречуванням, розсекречуванням її матеріальних носіїв та охороною державної таємниці з метою захисту національної безпеки України (преамбула Закону).
Відповідно до частини першої статті 3 Закону його дія поширюється на органи законодавчої, виконавчої та судової влади, органи прокуратури України, інші державні органи, Верховну Раду Автономної Республіки Крим, Раду міністрів Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації усіх форм власності, об'єднання громадян (далі – державні органи, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації), що провадять діяльність, пов'язану з державною таємницею, громадян України, іноземців та осіб без громадянства, яким у встановленому порядку наданий доступ до державної таємниці.
Із наведеного положення випливає, що при виконанні свого основного завдання, передбаченого статтею 2 КАСУ, адміністративні суди повинні забезпечувати охорону державної таємниці у
випадках, коли матеріали судових справ містять відповідну секретну інформацію.
Відповідно до частини першої статті 34 Закону державні органи, в тому числі правоохоронні, державного фінансового контролю та суди, з метою охорони державної таємниці мають за погодженням із Службою безпеки України встановлювати порядок здійснення своїх функцій щодо державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, що провадять діяльність, пов'язану з державною таємницею.
Крім цього, на сьогодні такий порядок урегульовано Порядком організації та забезпечення режиму секретності в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 2 жовтня 2003 року № 1561-12 (цій постанові присвоєно гриф обмеження доступу «Таємно»).
Водночас згідно з частиною першою статті 5 КАСУ адміністративне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких
надана Верховною Радою України.
Із наведеного положення випливає, що порядок здійснення адміністративного судочинства не може регулюватися підзаконними нормативними актами.
Таким чином, на сьогодні є прогалина у правовому регулюванні процесуальних відносин з охорони державної таємниці при здійсненні адміністративного судочинства.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України прогалина у правому регулюванні процесуальних відносин може бути заповнена шляхом застосування за аналогією положень процесуального закону, що регулює подібні відносини в іншому виді судочинства (постанова від 9 лютого 2007 року у провадженні № 21-1080во06, Єдиний державний реєстр судових рішень – 664164).
Стаття 14.2.2 Зводу відомостей, що становлять державну таємницю, затвердженого наказом Служби безпеки України від 12 серпня 2005 року № 440, передбачає таку категорію відомостей, як відомості про зміст матеріалів судочинства, у тому числі судових справ (адміністративних, кримінальних, цивільних, господарських) з питань, які містять
інформацію, віднесену до державної таємниці. Для всіх відомостей цієї категорії встановлені єдині критерії: ступінь секретності; строк дії рішення про віднесення інформації до державної таємниці; суб'єкти режимно-секретної діяльності, державні експерти яких приймають рішення про віднесення інформації до державної таємниці.
Із наведеного випливає, що відносини з охорони відомостей, що містяться у адміністративних справах, є подібними до відносин з охорони відомостей, що містяться в кримінальних справах.
Порядок охорони державної таємниці під час кримінального провадження врегульовано статтею 517 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПКУ), відповідно до якої до участі у кримінальному провадженні, яке містить відомості, що становлять державну таємницю, допускаються особи, які мають допуск до державної таємниці відповідної форми та яким надано доступ до конкретної секретної інформації (категорії секретної інформації) та її матеріальних носіїв (частина третя); доступ до матеріалів, які містять відомості, що становлять державну таємницю, надається захисникам та законним представникам
підозрюваного, обвинуваченого, потерпілому та їхнім представникам, перекладачу, експерту, спеціалісту, секретарю судового засідання, судовому розпоряднику, яким надано допуск до державної таємниці та які потребують його під час здійснення своїх прав і обов'язків, передбачених цим Кодексом, виходячи з обставин, встановлених під час кримінального провадження; рішення про надання доступу до конкретної таємної інформації та її матеріальних носіїв приймаються у формі наказу або письмового розпорядження керівником органу досудового розслідування, прокурором, судом (частина четверта).
З огляду на згадану правову позицію Верховного Суду України наведені положення статті 517 КПКУ за аналогією можуть бути застосовані в адміністративному судочинстві.
Аналіз практики адміністративних судів засвідчує, що потреба охорони державної таємниці сама собою не може бути підставою для позбавлення позивача (його представника) права на судовий захист.
Зокрема, адміністративні суди вказують, що відповідно до статті 10 КАСУ всі учасники
адміністративного процесу є рівними перед законом і судом; не може бути привілеїв чи обмежень прав учасників адміністративного процесу за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Якщо позивач та його представник не мають доступу до відомостей, що становлять державну таємницю, а представник суб’єкта владних повноважень-відповідача у справі таким допуском наділений, то сторона відповідача має перевагу перед стороною позивача стосовно доступу до відомостей, віднесених до державної таємниці, що містяться у відповідних судових справах, що може призвести до нерівності процесуального становища сторін у справі та дискримінації позивача відносно до відповідача.
У зв’язку з цим адміністративні суди визнають за необхідне надати позивачу (його представнику) можливість оформити документи для отримання допуску до державної таємниці. У резолютивній частині відповідної ухвали суд зупиняє провадження у справі та звертається до голови суду з метою надання доручення режимно-секретному органу
суду для підготовки пакета документів, необхідних для оформлення допуску представнику позивача до державної таємниці, з поданням їх до органів Служби безпеки України для вирішення питання про надання допуску цій особі до державної таємниці (ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 листопада 2011 року у справі № 2а-14008/11/2670, ЄДРСР – № 52810889; 25 листопада 2011 року у справі № 2а-10083/11/2670, ЄДРСР – № 49206176; від 12 квітня 2012 року у справі № 2а-9420/11/2670, ЄДРСР – № 24208316; від 23 грудня 2013 року у справі № 826/17549/13-а, ЄДРСР – № 36408436; від 26 грудня 2013 року у справі № 826/18109/13-а, ЄДРСР – № 36475679).
Аналіз практики господарських судів засвідчує, що вони дотримуються такої ж позиції, водночас у резолютивній частині ухвали обмежуються лише висновком про відкладення розгляду справи на час, необхідний для отримання допуску до державної таємниці (ухвала Вищого господарського суду України від 31 травня 2016 року у справі № 910/23664/15, ЄДРСР – № 58042143).
Для вирішення питання про те, чи повинен адміністративний суд звертатися до голови суду щоб
той забезпечив оформлення документів для допуску до державної таємниці, варто взяти до уваги положення частини шостої статті 22 Закону, яке передбачає, що «якщо потреба громадянина у відомостях, що становлять державну таємницю, не пов'язана з місцем роботи, служби або навчання, документи про надання допуску до державної таємниці можуть оформлятися за місцем провадження діяльності, пов'язаної з державною таємницею».
При цьому відповідно до пункту «и» частини дев’ятої статті 21 Закону анкетні дані від громадян, яким оформляються документи на допуск до державної таємниці, може одержувати режимно-секретний орган, що створений у державному органі, у тому числі у суді.
Згідно з частиною шостою статті 5 Закону забезпечення охорони державної таємниці відповідно до вимог режиму секретності в державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, діяльність яких пов'язана з державною таємницею, покладається на керівників зазначених органів, підприємств, установ і організацій.
Із наведених положень випливає, що представник позивача, який бере участь у справі, що розглядається судом, може безпосередньо (без ухвалення судом відповідної ухвали) звернутися до голови суду з метою оформлення документів для допуску до державної таємниці.
Отже, до участі у розгляді адміністративної справи, матеріали якої містять відомості, що становлять державну таємницю, допускаються лише ті особи, які мають допуск до державної таємниці. Для оформлення документів з метою отримання такого допуску представник позивача може звернутися безпосередньо до голови відповідного суду. Доступ до конкретної таємної інформації та її матеріальних носіїв надається ухвалою суду представнику позивача, якому надано допуск до державної таємниці та який потребує його під час здійснення своїх прав і обов'язків, передбачених КАСУ, виходячи з обставин, встановлених під час здійснення адміністративного судочинства.

http://zib.com.ua/ua/128083-poryadok_dostupu_do_derzhavnoi_taemnici_v_administrativnomu_.html

Доступ до таємної інформації надається ухвалою суду представнику позивача, який має допуск до державної таємниці, виходячи з обставин, встановлених під час здійснення адміністративного судочинства.

16/03/2017

У питаннях про порядок справляння збору чи звільнення від сплати останнього судді іноді роблять помилки. Такого висновку дійшов Львівський апеляційний адміністративний суд. Про це — у другій частині узагальнення.

Неоднозначна практика
Частиною 6 ст.6 закону «Про судовий збір» №3674-VI передбачено, що при подачі позову кількома особами до одного або кількох відповідачів судовий збір обчислюється з урахуванням загальної суми позову і сплачується кожним позивачем пропорційно долі поданих кожним з них вимог окремим
платіжним документом.
У разі коли позов немайнового характеру подається одночасно кількома позивачами до одного або кількох відповідачів, судовий збір сплачується кожним заявником окремим платіжним документом у розмірах, установлених ст.4 вказаного закону за подання позову немайнового характеру.
Виходячи із зазначених положень, судді другої інстанції залишають без руху апеляційні скарги, подані кількома особами, з тих мотивів, що збір повинен бути сплачений ними всіма. Наприклад, у справі №461/4655/16-а за позовом Особи 1, Особи 2, Особи 3 до Галицької районної адміністрації, Львівської міської ради, третя особа — Львівське комунальне підприємство «Снопківське», про скасування розпорядження, апеляційну скаргу позивачів залишено без руху та відкрито провадження лише після сплати кожним із них збору за її подання. Натомість у справі №454/1791/13а за апеляційною скаргою Особи 1 та Особи 2 відкрито провадження, хоча збір сплатив лише один з них.
Інколи «апеляційники» не вказують розміру збору, який необхідно сплатити для усунення недоліків скарги (ухвали про залишення скарги без руху від
6.10.2015 та про відмову в задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору від 6.10.2015 у справі №345/3081/15-а; ухвала про залишення апеляційної скарги без руху від 25.09.2015 у справі №803/286/15-а). Такий підхід ускладнює виконання ухвали про залишення апеляційної скарги без руху, особливо з огляду на неоднозначність судової практики в частині розрахунку розміру збору. Апелянти часто зловживають цими положеннями законодавства, сплачуючи збір тільки після залишення скарги без руху, таким чином покладаючи обов’язок розрахунку на суд та затягуючи розгляд справи.
Практика, при якій судді вказують розмір судового збору, який необхідно сплатити для усунення недоліків апеляційної скарги, є більш аргументованою та краще сприяє досягненню цілей судочинства.
Повернення збору
8.11.2016 набрав чинності наказ Міністерства фінансів «Про затвердження Змін до Порядку повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів» від 19.09.2016 №827, зареєстрований у Міністерстві
юстиції 7.10.2016 за №1341/29471. Ним затверджено форму подання на повернення помилково або надміру зарахованих до бюджету зборів, платежів та інших доходів бюджету, яке надається платнику органом, що контролює справляння надходжень до бюджету (крім органів Державної фіскальної служби).
Постановою Кабінету Міністрів «Деякі питання ведення обліку податків, зборів, платежів та інших доходів бюджету» від 16.02.2011 №106 органом, що контролює справляння надходжень до бюджету за кодом бюджетної класифікації 22030000 «Судовий збір та надходження від звернення застави у дохід держави», визначено суди загальної юрисдикції. З огляду на викладене подання на повернення коштів помилково зарахованого судового збору до органів Державної казначейської служби повинне здійснюватися судами виключно за формою, затвердженою зазначеним наказом.
При цьому згідно з п.5 порядку повернення суми збору (крім помилково зарахованого) здійснюється за ухвалою суду, яка набрала законної сили. З аналізу практики встановлено, що проблем при вирішенні клопотань про повернення збору в апеляційного суду не виникає.
Однак випадки, коли апелянт сплачує збір, але надалі не звертається до суду зі скаргою, не віднесені до переліку випадків, у яких сплачена сума повертається. Не можуть такі випадки розцінюватись як унесення збору в більшому розмірі, ніж установлено законом, оскільки в цій нормі йдеться про повернення збору, сплаченого за подання заяви чи скарги.
Так, у жовтні 2016 року до апеляційного суду звернулося ТОВ «Фінанс траст груп» із клопотанням про повернення збору. Згідно з реєстром підтверджень оплат із казначейства в КП «ДСС» наявні дані щодо сплати судового збору за подання апеляційних скарг за реквізитами ЛААС, а саме: платіжні доручення від 17.10.2016 №451 та від 11.10.2016 №432. Проте станом на 16.11.2016 за даними автоматизованої системи документообігу КП «ДСС» у провадженні суду апеляційні скарги цього ТОВ відсутні. З наведених мотивів задовольнити клопотання неможливо.
Законом «Про судовий збір» також не передбачена можливість повернення сум збору, сплачених за видачу копій документів, у тому числі якщо заявник у подальшому відмовився від одержання таких копій. Отже, до законодавчого врегулювання порядку
повернення сплаченої суми збору в разі неподання заяви чи скарги в суду відсутні правові підстави для видачі процесуальних чи будь-яких інших документів щодо повернення з державного бюджету відповідних сум.
Також законом №3674-VI не передбачено граничного строку повернення сплаченої суми збору. Тож за наявності підстав для повернення розгляд цих питань слід розцінювати як не врегульовані законом видатки держбюджету.
Суб’єкти владних повноважень
Положеннями ст.8 закону №3674-VI та ч.1 ст.88 Кодексу адміністративного судочинства передбачено, що, враховуючи майновий стан сторони, суд може своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення рішення у справі, а також зменшити розмір збору або звільнити від його сплати. З 1.09.2015 майже всі суб’єкти владних повноважень позбавлені пільг щодо сплати збору. Тому при зверненні з позовною заявою чи апеляційною скаргою відповідно до ст.8 закону «Про судовий збір» вони подають заяви про звільнення від сплати збору або про відстрочення останньої.
Аналіз показує, що в основному апеляційний суд відмовляє в задоволенні таких клопотань.
Відповідно до п.2 «Прикінцевих положень» закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору» від 22.05.2015 №484-VIII Кабмін зобов’язано забезпечити фінансування державних органів, які позбавляються пільг щодо сплати збору.
Тому підстави для задоволення клопотання про звільнення від сплати збору відсутні. Такий висновок відповідає правовій позиції, висловленій Верховним Судом України в ухвалі від 28.09.2015 №21-5496а15.
З цього приводу в постановах пленуму Вищого адміністративного суду від 23.01.2015 №2 та від 5.02.2016 №2 зазначено: «Обмежене фінансування бюджетної установи не є підставою для її звільнення від сплати судового збору, не є вказані аргументи і підставою для відстрочення його сплати. При зверненні до суду із заявою про відстрочення або розстрочення сплати судового збору особа повинна додати до такої заяви належні документи на підтвердження факту відсутності відповідних коштів (бюджетних асигнувань) для сплати судового збору. Водночас відсутність таких доказів чи їх
неналежність є підставою для відмови в задоволенні заяви про відстрочення або розстрочення сплати судового збору».
Тяганина з оплатою
Поширеннями є випадки, коли суб’єкт владних повноважень через відсутність належного фінансування сплачує збір через значний період часу з моменту ухвалення оскаржуваного рішення. Цьому зазвичай передує вчасне звернення до суду, залишення апеляційної скарги без руху, її повернення й повторне звернення. Показово, що такі суб’єкти навіть при повторному зверненні не сплачують збору відразу, фактично покладаючи обов’язок його розрахунку на суд. Обґрунтовується поважність причин пропуску строку відсутністю фінансування. При цьому інколи той самий суб’єкт в інших справах сплачує збір значно раніше.
Наприклад, у справі №809/3756/15 Надвірнянська ОДПІ повторно подала апеляційну скаргу на постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 30.10.2015 тільки 11.10.2016, а збір після залишення скарги без руху сплатила 29.11.2016. Разом з тим збір за подання апеляційної скарги на постанову від 22.09.2016 цей
самий суб’єкт владних повноважень сплатив 4.11.2016.
Вирішення вказаного питання судом неоднозначне. Так, ухвалою від 21.04.2016 відкрито провадження за апеляційною скаргою Тернопільської ОДПІ на постанову Тернопільського окружного адміністративного суду від 11.11.2015 у справі №819/3302/15. У мотивувальній частині рішення сказано: «Апелянт заявив клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження, однак, як убачається з матеріалів справи, строк фактично не пропущений, тому відсутні підстави для розгляду зазначеного клопотання».
Натомість ухвалою від 27.10.2016 апеляційну скаргу Луцької ОДПІ ГУ ДФС у Волинській області на постанову Волинського окружного адміністративного суду від 26.10.2015 у справі №803/3550/15 залишено без руху. Підстави такі: «У поданому клопотанні про поновлення строку на апеляційне оскарження апелянт посилається на невиконання Кабміном законодавчих вимог щодо забезпечення відповідних державних органів коштами на сплату судового збору. Проте не надано відповідних доказів, які б підтверджували вказані обставини, а також момент, коли в апелянта
з’явилося фінансування та можливість сплатити збір». На виконання ухвали дано пояснення, проте не доведено та не підтверджено відповідними документами факт відсутності коштів на сплату збору в період від прийняття оскаржуваного рішення до моменту подання апеляційної скарги. Тому ухвалою від 2.12.2016 у відкритті провадження відмовлено.
Останній підхід є більш обґрунтованим. Він передбачає об’єктивну оцінку причин пропуску суб’єктами строку на оскарження.
Якщо є клопотання про відстрочення
Трапляються випадки, коли суд повертає апеляційну скаргу у зв’язку з несплатою збору, не розглянувши клопотання про звільнення від сплати. Це стає підставою для скасування рішень апеляційного суду.
Так, у справі №807/2495/14 ухвалою ВАС скасовано ухвалу ЛААС від 21.01.2015 з посиланням на таке: «Залишаючи скаргу без руху, апеляційний суд виходив з того, що скарга не відповідає вимогам ч.6 ст.187 КАС, зокрема не оплачена судовим збором. Як убачається з матеріалів справи, Особа 4 подала скаргу без сплати судового збору та заявила клопотання про звільнення від його сплати. На обґрунтування заяви
додала документи, які, на її думку, свідчать про неспроможність сплатити збір, а саме: довідку Ужгородського міського центру зайнятості від 14.01.2015 №40, свідоцтво про розірвання шлюбу, довідку про склад сім’ї, довідку ДПІ в м.Ужгороді від 21.01.2015 №167/с/18-02.
За цих обставин суддя другої інстанції, вирішуючи питання про прийняття скарги, мав вирішити заявлене клопотання».
Відстрочена оплата
Є випадки, коли суд, відстрочивши сплату збору, кінцевим рішенням у справі не стягує збору. Так, наприклад, було у справах №№809/4372/15, 465/3700/15-а, 813/614/14, 807/241/16, 2-а/1160/2011, 456/2503/16-а.
У першій з них в ухвалі про відкриття провадження від 20.01.2016 фізичній особі відстрочено сплату збору в розмірі 535,92 грн. до ухвалення рішення. Пізніше, ухвалою від 15.02.2016, апеляційну скаргу залишено без задоволення, проте відстрочений збір не стягнуто.
Відповідно до ч.2 ст.9 закону «Про судовий збір» перед відкриттям провадження, прийняттям до
розгляду суд заяв перевіряє зарахування збору до спеціального фонду держбюджету.
На підставі аналізу рішень апеляційного суду встановлено неоднозначність практики щодо застосування наслідків незарахування збору до держбюджету. Так, у справі №161/6039/16 суд в ухвалі від 5.07.2016 про залишення апеляційної скарги без руху зазначив, що скарга не відповідає вимогам ч.6 ст.187 КАС. Додане платіжне доручення про сплату збору не відповідає квитанції, на підставі якої зараховано кошти до спеціального фонду держбюджету. Таким чином, суд дійшов висновку: немає підстав уважати, що збір сплачено належним чином.
Проте у справах №№819/513/16, 813/6307/15, 165/2895/15а суд постановив ухвали про відкриття провадження, незважаючи на недоліки квитанцій про сплату збору, тобто не перевірив, чи кошти зараховані.
Крім того, виникло питання доцільності вимог про долучення до апеляційної скарги саме оригіналу документа про сплату збору. Згідно із ч.3 ст.106 КАС до позовної заяви додається оригінал документа про сплату збору. Оскільки після останніх змін у
законодавстві суд дістав можливість перевіряти зарахування збору, а сучасна фінансова система дозволяє його сплачувати не тільки в банківських установах, доцільність долучення оригіналу документа про сплату збору не обґрунтована.
Розподіл витрат
Відповідно до ч.1 ст.94 КАС (у редакції закону від 22.05.2015 №484-VIII), якщо рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб’єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб’єкта владних повноважень (його посадової чи службової особи), що виступав стороною у справі.
Разом з тим суд часто стягує збір з держбюджету. Так, у постанові від 1.02.2016 у справі №345/2534/15а суд постановив стягнути з бюджету на користь ПАТ «Автотранспортне підприємство — 0928» збір у сумі 48,72 грн.
Крім того, виникає питання доцільності використання термінології, не передбаченої у вказаній нормі: «стягнути» замість «присудити».
Питання про розподіл судових витрат вирішується
під час завершення розгляду справи та відображається в постанові або ухвалі. Зокрема, у п.4 ч.1 ст.163 КАС визначено зміст резолютивної частини постанови, яка включає в себе, поміж іншим, і розподіл судових витрат.
Проте, не завжди суд дотримується встановлених правил, що призводить до повторного звернення сторін із заявами про винесення додаткового рішення щодо розподілу витрат. Наприклад, у справі №2а/0370/833/11 при стягненні збору в резолютивній частині через кому зазначено трьох апелянтів, але не вказано, в якій частині кошти слід стягувати з кожного з них.
Встановлено, що інколи в суддів виникають труднощі при розгляді клопотань про розподіл витрат за наслідками розгляду апеляційної скарги на ухвалу, коли після перегляду така ухвала скасовується, а справа направляється до суду першої інстанції для продовження розгляду. Так, у справі №441/4015/15-а ЛААС постановив ухвалу від 5.11.2015, якою апеляційну скаргу задоволено, а ухвалу Дрогобицького міськрайсуду скасовано, справу направлено до першої інстанції для продовження розгляду. 13.11.2015 фізична особа звернулася до суду з клопотанням про прийняття
додаткового рішення, оскільки не вирішено питання про повернення судового збору за подання апеляційної скарги. Ухвалою від 7.07.2016 в задоволенні клопотання відмовлено. Рішення мотивоване, зокрема, тим, що ухвала суду апеляційної інстанції про направлення справи до першої інстанції для продовження розгляду не є рішенням, ухваленням якого завершується слухання, а тому не має своїм наслідком розподілу судових витрат.
Відповідно до ст.161 КАС під час прийняття постанови суд вирішує, зокрема, як розподілити між сторонами витрати. Тому в описаній ситуації сплачений збір за подання скарги включається до складу витрат та підлягає розподілу в кінцевому рішенні судом першої інстанції.

http://zib.com.ua/ua/127929-deyaki_pomilki_scho_dopuskayutsya_pri_povernenni_chi_nadanni.html

У питаннях про порядок справляння збору чи звільнення від сплати останнього судді іноді роблять помилки. Такого висновку дійшов Львівський апеляційний адміністративний суд. Про це — у другій частині узагальнення.