Адвокатське об'єднання "Лутковська та Лук'яненко"

10/07/2026

Нове слово у доктрині ne bis in idem: аналіз рішення Великої палати ЄСПЛ

Рішення Великої палати ЄСПЛ у справі Jesus Pinhal v. Portugal (Applications nos. 48047/15 and 2276/20, 2026) стало новою точкою розвитку доктрини ne bis in idem — заборони подвійного покарання. Суд уперше чітко розділив аналіз на три самостійні елементи: кримінальний характер, ідентичність правопорушення (idem) та інтегрованість процедур (bis).

Факти справи
Філіпе де Жезуш Піньял, топменеджер португальського банку BCP, був залучений до складної схеми штучного підвищення капіталу через офшорні компанії та «кругову торгівлю» акціями. Після викриття у 2007 році проти нього відкрили три паралельні провадження:
* кримінальне (шахрайство, маніпулювання ринком)
* адміністративне BdP (недостовірна фінансова інформація)
* адміністративне CMVM (порушення прозорості ринку капіталів)

У кожному він отримав суворі санкції, включно з великими штрафами та забороною працювати у фінансовому секторі.

Ключові юридичні питання
Велика палата розглянула:

чинність португальського застереження до Протоколу № 7 (визнано недійсним);

чи є адміністративні процедури «кримінальними» за Конвенцією;

чи йдеться про те саме правопорушення (idem);

чи становили три провадження каральне дублювання або інтегровану систему (bis).

Новий трикомпонентний тест ЄСПЛ
1. Кримінальний характер
Суд підтвердив критерії Енгеля, але наголосив: у фінансово‑регуляторних справах важливо оцінювати не форму, а мету та суворість санкцій.

2. Idem — чи однакове правопорушення
Порівнюються не лише дії, а й захищені інтереси. Якщо різні процедури охороняють різні суспільні блага, паралельність може бути виправданою.

3. Bis — чи інтегрована система
Держава повинна показати:
* координацію між органами;
* передбачуваність для особи;
* пропорційність сукупного покарання (врахування вже накладених санкцій).

Висновок у справі Pinhal
ЄСПЛ визнав:
* усі три процедури мали каральний характер;
* факти були спільними, але правові інтереси різними (кримінальне — загальний правопорядок; BdP — стабільність банківської системи; CMVM — прозорість ринку капіталів);
* португальська модель забезпечила високу інтегрованість і пропорційність санкцій.

Порушення не встановлено. Три провадження утворили узгоджену державну реакцію, а не несправедливе потрійне покарання.

Цю та інші статті можна знайти на нашому сайті: https://www.lutkovska-lukianienko.com.ua/

29/06/2026

Коли розслідування не витримує міжнародної перевірки: як Інтерпол оцінює якість кримінальних справ запитуючих держав

У міжнародному розшуку важливо не лише те, що держава стверджує, а те, що вона може довести. Інтерпол працює не з політичними заявами і не з припущеннями — він працює з даними. І якщо дані слабкі, неповні або суперечливі, Інтерпол не дозволяє використовувати свої канали для переслідування людини.

Це контролює Комісія з контролю за файлами Інтерполу (CCF) — незалежний орган, який перевіряє, чи відповідають дані міжнародним стандартам, чи не порушують прав людини і чи не є політично мотивованими. Комісія не контактує з прокуратурами чи судами напряму — вона працює виключно через Національні центральні бюро (НЦБ), які є єдиним офіційним каналом між державою та Інтерполом. Тому якість розслідування в країні проявляється саме через якість відповіді її НЦБ.

Три рішення CCF, ухвалені у 2023–2024 роках, демонструють одну тенденцію: коли розслідування побудоване на припущеннях, загальних фразах або неповних даних, Інтерпол відмовляється підтримувати міжнародний розшук.

1. Відсутність конкретики: коли країна не може описати злочин

Рішення 2023-01: екстрадиція, шахрайство, відсутність опису кримінальної участі

У цій справі держава подала особу в міжнародний розшук за «масштабне шахрайство та розтрату». Але опис злочину виявився настільки розмитим, що не витримав жодної перевірки.

CCF встановила:

немає конкретних дат подій;

немає опису конкретних дій заявника;

немає пояснення, як він впливав на рішення компанії;

немає доказів особистої вигоди;

немає деталізації механізму злочину.

Комісія підкреслила, що дані мають бути конкретними, деталізованими і прив’язаними до дій особи, а не до загального фону справи. Оскільки НЦБ не змогло цього надати, CCF вирішила, що дані не відповідають статтям 12, 35 і 99(2) Правилам опрацювання даних (RPD) і підлягають видаленню.

Це показовий приклад: коли розслідування не може описати злочин — Інтерпол не буде його підтримувати.

2. Суперечливі дані та відсутність доказів: коли країна не може довести, що провадження чинне

Рішення 2023-02: ne bis in idem, екстрадиція, якість доказів

У цій справі CCF зіткнулася з хаосом у комунікації між державами:

одна країна стверджувала, що провадження закрите;

інша — що воно чинне;

третя відмовила в екстрадиції через сплив строків;

четверта — через порушення принципу ne bis in idem.

CCF констатувала:

немає рішення суду про винуватість чи невинуватість;

немає передачі провадження;

немає доказів подвійного переслідування;

немає узгоджених даних між НЦБ.

Але головне — знову якість розслідування: НЦБ не надало достатньо фактів, які б описували роль особи, механізм злочину чи докази вигоди.

У результаті Червоне оповіщення залишили, але з важливою приміткою про відмову в екстрадиції, що суттєво обмежує його ефективність.

Це рішення показує: коли країна не може узгодити власні дані, Інтерпол фіксує це як проблему якості розслідування.

3. Повна відсутність відповіді НЦБ: коли країна ігнорує запити Інтерполу

Рішення 2024-02: due process, політичний контекст, відсутність доказів

Це рішення — майже підручник про те, як слабке розслідування «провалюється» на міжнародному рівні.

У справі були серйозні твердження про:

ризик катувань;

політичний контекст;

сумнівну доказову базу;

відсутність конкретики щодо ролі особи;

адміністративний характер обвинувачення.

CCF поставила НЦБ конкретні запитання: чи була особиста вигода, як розраховані суми, які дії вчинила особа, які докази це підтверджують.

Відповідь була одна: повна тиша.

Комісія прямо зазначила:

відсутність відповіді створює серйозні сумніви щодо відповідності даних статті 2 Конституції Інтерполу

А далі:

інформація не є достатньою, щоб продемонструвати будь-який злочин, умисел чи вигоду

У результаті дані були видалені.

Це рішення демонструє ключове правило: коли країна не може або не хоче відповідати на запити Інтерполу, це сприймається як ознака слабкого, упередженого або політично мотивованого розслідування.

Що об’єднує всі три рішення

1. Інтерпол вимагає конкретики

Дати, дії, ролі, механізм, вигода — без цього міжнародний розшук не працює.

2. НЦБ має довести, що розслідування реальне, а не формальне

Порожні фрази, загальні твердження, відсутність доказів — неприйнятні.

3. Відмова відповідати на запити CCF — червоний прапорець

Це сприймається як ознака порушення due process або політичного впливу.

4. Інтерпол не дублює роботу судів, але оцінює якість даних

І якщо дані слабкі — вони вилітають із системи.

Висновок

Міжнародний розшук — це не формальність і не технічна дія. Це тест на якість розслідування.

Коли країна:

не може описати злочин,

не може пояснити роль особи,

не може надати докази,

не може узгодити власні дані,

або взагалі не відповідає на запити Інтерполу,

— Інтерпол блокує або видаляє дані.

У цих рішеннях CCF чітко показує: Інтерпол не стане інструментом переслідування, якщо розслідування не витримує міжнародної перевірки.

26/06/2026

Нарешті це сталось — ми запускаємо сайт!
І це не сайт-візитівка (таке було б справді сумно).
Це платформа, на якій ми плануємо розвивати новини та аналітику з нашого ключового напряму — міжнародний кримінальний захист і права людини.

Сподіваюсь, нам вистачить часу й натхнення наповнювати його актуальними матеріалами, а згодом — розпочати діалоги з читачами.

Запрошую відвідати: https://www.lutkovska-lukianienko.com.ua/
Fortibus erit jus — Право буде за сміливим

Адвокатське об’єднання «Лутковська та Лук'яненко».

25/06/2026

Об’єктивна та суб’єктивна неупередженість як фундамент незалежності суду: уроки справи «Шевчук проти України» (https://hudoc.echr.coe.int/?i=001-250747)

У цій статті ми проаналізуємо нещодавнє рішення Європейського суду з прав людини у справі «Шевчук проти України» крізь призму стандартів неупередженості суду. Доцільно звернути увагу на те, як саме поєднання несумісних ролей «обвинувача» та «судді» одними й тими самими особами призвело до порушення вимог статті 6 Конвенції.

Безумовно, незалежність та неупередженість суду є тим самим фундаментом, на якому тримається верховенство права. Однак, як показує практика, теорія часто розбивається об реалії процедурних конфліктів. Справа «Шевчук проти України» стала для нас черговим, доволі болючим нагадуванням: у питанні правосуддя важливо не лише те, чи був суддя чесним насправді, а й те, чи не виникло у стороннього спостерігача жодних сумнівів у його чесності.

1. Суб’єктивна та об’єктивна неупередженість: критерії ЄСПЛ
Варто нагадати, що усталена практика ЄСПЛ чітко розрізняє два виміри неупередженості:
А) суб’єктивний критерій: він стосується внутрішнього переконання конкретного судді. Загалом, ми маємо презумпцію того, що суддя діє неупереджено, поки протилежне не доведено фактами.
Б) об’єктивний критерій: він, власне, про «зовнішній вигляд» правосуддя. Суд повинен надати достатньо гарантій, щоб будь-яка розумна людина не мала сумнівів у його об’єктивності.

2. Позиція Суду у справі «Шевчук проти України»
Розглядаючи справу Станіслава Шевчука, Суд зосередився на об’єктивному аспекті, адже поведінка окремих суддів КСУ, м’яко кажучи, не сприяла підвищенню довіри до процесу.
А. Феномен «змішування ролей»
Мабуть, найбільш дискусійним моментом стало те, що двоє суддів КСУ фактично виступили в «одній особі» і як обвинувачі, і як арбітри. Вони публічно критикували колегу, ініціювали провадження, а згодом – що найважливіше – самі ж проголосували за його звільнення.
На переконання ЄСПЛ, такі дії є неприпустимими. Суд чітко дав зрозуміти: неможливо бути одночасно ініціатором дисциплінарного «полювання» та безстороннім арбітром. Навіть якщо припустити, що ці судді не мали особистої неприязні (суб’єктивний аспект), то з точки зору об’єктивного спостерігача, справедливість тут була відверто скомпрометована.
Б. Відсутність процедур відводу
Зверніть увагу: Суд слушно зауважив, що на той момент у КСУ практично не існувало дієвих механізмів відводу. Це не просто технічна помилка, це системна вада, яка фактично унеможливила чесний розгляд справи.
В. «Доктрина необхідності» - не панацея
Держава намагалася виправдати цю ситуацію «необхідністю», мовляв, інакше процес неможливо було завершити. Проте Суд доволі скептично поставився до цього аргументу. Оскільки КСУ – це орган із 18 суддями, цілком логічно було б очікувати, що можна сформувати склад суду, в якому не буде осіб, чия репутація в цій справі вже заплямована.

Висновки для вітчизняної юридичної практики
На мій погляд, рішення у справі «Шевчук проти України» дає нам кілька стратегічних сигналів:
1. Дистанціювання функцій: ми повинні нарешті навчитися розмежовувати тих, хто звинувачує, і тих, хто ухвалює рішення.
2. Процесуальні фільтри: правила відводу – це не формальність, а життєво необхідний інструмент, який має працювати безвідмовно.
3. Стандарт довіри: судовий орган, особливо такого рівня як КСУ, має діяти настільки прозоро, щоб у публіки не виникало навіть натяку на підозру в «зведенні рахунків».
Підсумовуючи, варто підкреслити: ЄСПЛ вкотре нагадав нам просту істину – правосуддя не лише має здійснюватися, а й має бути явно та безсумнівно видно, як воно здійснюється. Будь-які маніпуляції зі складом суду чи змішування ролей не лише нівелюють довіру до конкретного рішення, а й підривають авторитет правосуддя як такого.

06/05/2026

Межі поведінки обвинуваченого та обов'язок суду щодо мотивування рішень: аналіз справи "𝐌𝐚𝐬𝐭𝐞𝐲 𝐯. 𝐅𝐫𝐚𝐧𝐜𝐞"

Рішення ЄСПЛ від 30 квітня 2026 року у справі "𝐌𝐚𝐬𝐭𝐞𝐲 𝐯. 𝐅𝐫𝐚𝐧𝐜𝐞" (заява № 30049/23) підтверджує, що видалення обвинуваченого із зали суду за деструктивну поведінку не є порушенням Конвенції, якщо забезпечено участь захисника. Водночас Суд детально розкрив стандарти вмотивованості судових рішень, які є критичними для національних судів.
1. Фактичні обставини
Заявник, Макс-Юніор Мастей, під час апеляційного розгляду (наркотрафік) поводився агресивно, переривав суддю та вигукував образи. Його було видалено із зали суду, а апеляційний суд відхилив клопотання про психіатричну експертизу, зазначивши, що під час злочину поведінка заявника була структурованою. Касаційний суд залишив рішення в силі, зазначивши, що видалення заявника із зали суду під час засідання не порушило права на захист, оскільки його адвокат мав змогу продовжувати виконувати свої функції та здійснювати захист інтересів підсудного до закінчення слухання.
2. Правова позиція ЄСПЛ
А. Право на участь у процесі та наслідки видалення
Суд наголосив, що обвинувачений може відмовитися від права бути присутнім на суді (прямо або мовчазно), якщо ця відмова є добровільною, свідомою та недвозначною.
Поведінка заявника була настільки провокативною, що він не міг не усвідомлювати наслідків своєї видалення.
Ключовим для ЄСПЛ стало те, що видалення не паралізувало захист: адвокат був присутній, мав право голосу та реалізував стратегію захисту, зокрема, просив про таке покарання, яке б враховуало стан здоров'я заявника.
Б. Обов’язок суду вмотивовувати рішення
ЄСПЛ чітко розмежував вимоги до вмотивованості рішень судів, зокрема:
А) Вмотивоване рішення є гарантією для обвинуваченого, що він зрозуміє підстави свого засудження, а також механізмом, який зобов’язує суддів спиратися на об'єктивні аргументи, виключаючи свавілля.
Б) Суди не зобов’язані надавати детальну відповідь на кожен окремий аргумент сторони. Проте вони не звільнені від обов’язку належно розглянути та відповісти на основні (головні) аргументи сторони.
В)Якщо аргументи стосуються фундаментальних «прав і свобод», гарантованих Конвенцією, національні суди повинні розглядати їх із «особливою ретельністю та увагою».
При цьому, навіть якщо рішення вмотивоване стисло (наприклад, шляхом посилання на рішення нижчої інстанції), воно має демонструвати, що суд дійсно розглянув ключові питання, поставлені перед ним.
У цій справі ЄСПЛ визнав, що Касаційний суд виконав свій обов’язок: він надав вмотивовану відповідь на аргументи, викладені в основному клопотанні (mémoire ampliatif), навіть якщо не згадав прямо статтю 6 Конвенції або не відповів на кожне уточнення в додаткових зауваженнях.

Ну що ж, маємо чергове важливе нагадування:
по-перше, "деструктивна поведінка клієнта" не виправдовує автоматичне порушення його прав, але й не дає йому "ліцензію" на зрив засідання.
По-друге, ЄСПЛ вимагає від судів не просто формальної відповіді, а демонстрації фактичного розгляду суттєвих аргументів захисту, особливо тих, що стосуються прав людини.

Для національного судді це означає необхідність вказувати в рішенні відповіді на головні доводи захисту, аби уникнути констатації недостатньої вмотивованості рішення в ЄСПЛ.

05/05/2026

Розумні строки та процесуальні гарантії при арешті майна
Захист права на мирне володіння майном в умовах кримінального провадження: аналіз рішення ЄСПЛ у справі «Левченко проти України»

30 квітня 2026 року Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) ухвалив рішення у справі "Levchenko v. Ukraine" (заява № 58785/15). Це рішення є черговим важливим підтвердженням стандартів захисту права власності, закріплених у статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції, особливо в контексті застосування заходів забезпечення кримінального провадження, таких як арешт майна.
Заявник у 2014 році придбав вживаний автомобіль. Пізніше було встановлено, що продаж відбувся на підставі підробленої довіреності. У травні 2015 року автомобіль було вилучено поліцією як такий, що перебуває у розшуку.
Слідчий звернувся до суду з клопотанням про арешт майна, але лише через місяць після його вилучення, що суперечило вимогам Кримінального процесуального кодексу України. Незважаючи на скарги заявника, національні суди неодноразово відхиляли спроби скасувати арешт. Лише у грудні 2016 року, через півтора року після вилучення, автомобіль було повернуто заявнику на відповідальне зберігання без права відчуження, а повне скасування арешту відбулося лише у листопаді 2019 року через повну відсутність слідчих дій протягом трьох років. У червні 2020 року розслідування було припинено.
Щодо суті порушення (ст. 1 Протоколу № 1)
Суд визнав, що мало місце втручання у право заявника на мирне володіння майном. Аналізуючи пропорційність втручання, Суд керувався такими критеріями:
1. Тривалість втручання. Загальний термін обмеження права власності склав понад чотири роки та п'ять місяців.
2. "Стагнація" розслідування: Суд наголосив на «абсолютній стагнації» розслідування протягом більш ніж трьох років, що ставило під сумнів необхідність подальшого утримання майна.
3. Наслідки для заявника: Арешт призвів до амортизації та втрати вартості автомобіля, який утримувався на поліцейському майданчику.
Суд дійшов висновку, що заходи, вжиті національними органами, були непропорційними легітимній меті, що є порушенням статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції.
Рішення у справі "Levchenko v. Ukraine" підкреслює критичну важливість дотримання розумних строків та процесуальних гарантій при арешті майна. Навіть за наявності легітимної мети (забезпечення правосуддя), тривала бездіяльність слідства та ігнорування судами доводів про невідповідність заходів забезпечення кримінального провадження призводить до визнання порушення Конвенції.
Суд присудив заявнику 3 000 євро компенсації немайнової шкоди та 2 348 євро на відшкодування витрат, що є черговим нагадуванням про необхідність ретельного судового контролю за застосуванням заходів примусу у кримінальному процесі.

04/05/2026

ЄСПЛ про обшук: формальний судовий дозвіл не виправдовує надмірне втручання у приватне життя

Європейський суд з прав людини у рішенні EPIDAVR S.R.L. v. THE REPUBLIC OF MOLDOVA (https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-249380) від 2 квітня 2026 розглянув скаргу заявника, у якого було проведено обшук у межах кримінального провадження. Хоча обшук здійснювався на підставі судового дозволу, заявник стверджував, що втручання у його право на повагу до житла та приватного життя було непропорційним і недостатньо обґрунтованим.
Підставою для обшуку стало кримінальне розслідування, однак сам дозвіл на його проведення був сформульований у досить загальних формулюваннях і не містив чіткого визначення предмету пошуку. Це, у свою чергу, дозволило органам влади здійснити втручання значно ширшого обсягу, ніж це могло бути об’єктивно необхідним.
Заявник, посилаючись на статтю 8 Конвенції, наполягав, що держава не забезпечила належного балансу між інтересами слідства та його правом на недоторканність житла. Уряд, зі свого боку, вказував, що обшук був санкціонований судом, переслідував легітимну мету – розслідування кримінального правопорушення – та здійснювався в межах наданої державі дискреції.
ЄСПЛ погодився з тим, що втручання було «передбачене законом» і мало легітимну мету. Втім, на цьому аналіз не завершився. Суд підкреслив, що у справах такого типу ключове значення має не лише формальна законність, але й якість обґрунтування втручання та наявність ефективних гарантій від свавілля.
Суд наголосив, що:
«наявність судового дозволу сама по собі не є достатньою гарантією від зловживань; такий дозвіл має ґрунтуватися на достатніх і належних підставах та чітко визначати межі втручання».
Окрему увагу ЄСПЛ приділив змісту дозволу на обшук. На думку Суду, використання загальних і невизначених формулювань фактично надає органам слідства надто широкий простір для дій, що несумісно з вимогою передбачуваності втручання:
«надмірно широкі формулювання у дозволі на обшук не забезпечують належного захисту від свавільного втручання та не відповідають принципу верховенства права».
Крім того, Суд констатував, що національні суди не здійснили належного контролю за обґрунтованістю такого втручання. Вони не проаналізували, чи існувала реальна необхідність у проведенні обшуку саме в такому обсязі, та не оцінили пропорційність застосованих заходів.
У цьому контексті ЄСПЛ повторив свою усталену позицію:
«втручання може вважатися необхідним у демократичному суспільстві лише за умови, що воно відповідає нагальній суспільній потребі та є пропорційним поставленій легітимній меті».
У підсумку Суд дійшов висновку, що у даній справі держава не забезпечила належних процесуальних гарантій, а втручання у право заявника на повагу до житла не було пропорційним. Це призвело до встановлення порушення статті 8 Конвенції.
Це рішення ще раз підкреслює важливий для практики висновок: формальна наявність судового дозволу на обшук не звільняє державу від обов’язку чітко обґрунтовувати його необхідність та обмежувати межі втручання. За відсутності таких гарантій навіть законна на перший погляд процесуальна дія може бути визнана порушенням Конвенції.