27/02/2026
Компенсація витрат на правничу допомогу у кримінальному процесі знову опинилася в центрі професійної уваги після постанови ККС ВС від 28.01.2026 у справі № 458/465/22.
Суд виходить із трьох базових положень: питання процесуальних витрат мають вирішуватися під час постановлення вироку; КПК не передбачає процедури їх визначення після ухвалення рішення; для компенсації витрат на правничу допомогу необхідні докази їх фактичної сплати. З формальної точки зору така позиція є логічною та узгоджується з чинною редакцією кримінального процесуального законодавства.
Разом із тим у практичному вимірі виникає колізія між процесуальною моделлю КПК та сучасною структурою адвокатського гонорару. Погодинна оплата, змішані моделі, гонорар успіху передбачають, що остаточний розрахунок нерідко здійснюється після завершення розгляду справи. У таких випадках вимога надати доказ фактичної сплати до виходу суду до нарадчої кімнати стає об’єктивно нездійсненною. Право на компенсацію формально передбачене законом, однак його реалізація виявляється істотно ускладненою.
Практика ЄСПЛ щодо відшкодування витрат ґрунтується на критеріях «actually incurred», «necessarily incurred» та «reasonable as to quantum». При цьому Європейський суд не зводить поняття «фактично понесені» виключно до фізичного перерахування коштів. У своїх рішеннях він неодноразово зазначав, що достатнім може бути існування юридично обов’язкового зобов’язання сплатити гонорар. Отже, оцінюється реальність і обґрунтованість витрат, а не лише факт їх попередньої оплати.
В українському кримінальному процесі відсутній механізм окремого визначення розміру витрат після ухвалення вироку. Суд зобов’язаний вирішити це питання одночасно з постановленням рішення по суті. Якщо ж остаточна сума гонорару формується після завершення провадження, процесуального інструменту для її подальшого визначення фактично не існує.
Для порівняння, у Німеччині система розмежовує встановлення обов’язку нести витрати та технічне визначення їх розміру. Закон про винагороду адвокатів (RVG) визначає структуру оплати, а кримінальний процесуальний закон передбачає окрему процедуру встановлення конкретної суми витрат. Такий підхід забезпечує передбачуваність і правову визначеність та не ставить компенсацію в залежність виключно від моменту фактичної сплати.
Уже багато років я та мої колеги системно порушуємо це питання в професійному середовищі. Одним із перших кроків стали рішення рад адвокатів областей щодо визначення орієнтовних тарифів на правничу допомогу. Ці підходи переглядалися, адаптувалися та застосовувалися у практиці, що дало позитивні результати: сформувалися більш прогнозовані критерії оцінки розумності витрат, з’явилася аргументована база для їх обґрунтування в судах. Водночас нинішнє судове рішення засвідчує, що локальні ініціативи професійної спільноти не можуть повністю компенсувати відсутність чіткого процесуального механізму на рівні закону.
Отже, проблема полягає не стільки у позиції суду, скільки в конструкції кримінального процесуального регулювання. За чинної моделі суд обмежений рамками прямої норми КПК, тоді як сучасна практика формування адвокатського гонорару об’єктивно не завжди узгоджується з процесуальними строками кримінального провадження.
У підсумку можна констатувати, що питання компенсації витрат на правничу допомогу потребує системного осмислення та широкої професійної дискусії з метою формування процесуальної моделі, яка забезпечить реальність цього права і відповідатиме стандарту «practical and effective», сформованому в практиці ЄСПЛ.
